Берестецький собор. Греко-католицька церква в історії українських земель

 

Берестейська унія – рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio – союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року.

Берестейську унію можна назвати однією з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Внаслідок саме цієї події утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в 16 ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які мали тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися.

Основною метою польської влади було її подальше зміцнення. Як вважали польська влада і католицькі кола необхідним було об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства та бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій. Також причиною була необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля. Саму ж унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

В свою чергу священики і польська шляхта розглядали унію як необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель та можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я. Майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

Проте собор одразу розколовся на два окремі собори – православний і уніатський. Православний собор відхилив унію; уніатський – проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Як вже відзначалося, Берестейська Унія співпала з хвилею культурно-національного і суспільно-політичного пробудження українського народу на зламі XVI-XVII ст., що призвело до Національної революції середини XVII ст. Обставини не дозволяли тоді українцям разом з народами Європи зберегти власну національну державу. Але завдяки Берестейській Унії вони мали власну незалежну Церкву, яка стала носієм релігійно-національної свідомості й зберігала ідентичність народу. У пастирському листі до духовенства «Як будувати рідну хату?» митрополит Андрей Шептицький 1942 р. писав, «що ідеалом національного життя українського народу завжди була і є «наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина». «Український нарід через довгі століття належав до різних держав, був розділений різними культурами, – зауважував митрополит, – Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур, майже собі ворожих: східної і західної... Через злуку із Вселенською Церквою і західною культурою ми зискали силу зберегти наш нарід і наші традиції від противників, що нам їх відбирали. Історія нашої Церкви від кінця XVI ст. є доказом цього, є нашим оправданням перед усіма закидами, які нам роблять» .

Берестейська Унія своїми наслідками була успішною, бо «відповідала загальному інтеграційному процесу, інтересам українського народу», – відзначає сучасний історик Дмитро Степовик. Відтак противники Унії безпідставно звинувачують її у «зраді» Православної Церкви, маючи на увазі підмосковську Руську Православну Церкву, яка ніколи не була самостійною і відбивала