Берестецький собор. Греко-католицька церква в історії українських земель

Після повернення Радя нської влади на західноукраїнські землі, визволені від фашистської окупації, вона відразу взялася за винищення Уніатської Церкви. Комуністичний режим справедливо побоювався її як символу національної незалежності України, вбачаву ній головного супротивника в духовному впливі на місцеве населення. У березні 1946 р. у Львові 216 священиків, деканів, інших представників кліру, 19 мирян, силоміць зігнаних на Собор після арешту всієї верхівки уніатського духовенства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й «повернення» до Православної Церкви Московського патріархату. Така сама доля спіткала наступного року Мукачівську єпархію. Пряшівську єпархію, що була розташована на території Чехословаччини, було ліквідовано трохи пізніше. Загалом вдалося навернути у православ’я приблизно 4тис. (близько 80%) гре-ко-католицьких парафій. Багато інших віддали перевагу покатоличенню.

Греко-Католицька Церква в Україні змушена була піти у підпілля, стати «катакомбною». Владі так і не вдалося припинити її діяльність, що з роками набувала ще більших обертів: хіротонізува-лися єпископи, висвячувалися священики, організовувалися «домашні церкви» і відновлювалися чернечі осередки. Ті, хто не зрікся своєї віри, таємно збирались для спільних молитов, висилали посилки священикам, які перебували у в’язницях і таборах, а коли вони повертались-надавали притулок у своїх оселях. Найбільш підготовлені члени активу греко-католицьких громад самі хрестили дітей, відправляли похоронні обряди, освячували нові помешкання, більше того – намагались організувати таємне навчання релігії дітей і молоді. Разом із тим, багато із послідовників УГКЦ прибрали вигляду «криптоуніатів», тобто прихованих прибічників греко-католициз-му. Вони відвідували православні храми, але зберігали специфічну уніатську ментальність і наполягали на традиційних для себе богослужбових і обрядових формах. Це явище спричинило дещо несподівані наслідки. Мало того, що уніатська Галичина навіть після руйнівних хрущовськихатеїстичних кампаній залишалася краєм з найвищою концентрацією православних громад на теренах колишнього СРСР. Вихідці із Західної України з їхньою непідробною релігійністю й історично високою богословською освіченістю почали дедалі інтенсивніше посідати єпархії РПЦ у Центральній, Східній і Південній Україні та за її межами. До середини 1970-х рр. серед 16 архієреїв в Україні 13 були етнічними українцями. З них дев’ятеро походили із Західної України, з поміж яких 3 – колішні греко-като-лицькі священики. На початку 1980-х рр. з 4-х західноукраїнських областей подавалось до 70% заяв на вступ до всіх духовних семінарій Радянського Союзу. Серед «абітурієнтів» було багато колишніх комсомольців, комуністів, спеціалістів народного господарства, які отримали вищу освіту в світських вузах.

Поряд з тим були зафіксовані й радикальні форми протесту. Так, зсередини 1960-х до початку 1980-х рр. певного розголосу на Західній Україні набув рух покутників. Покутники розробили оригінальне віровчення, згідно до якого центр боротьби між Богом і дияволом перемістився на Україну. В умовах, коли буцім-то Римо-Католицька Церква та уній на традиція примирились з Радянською владою, саме вони мусять потурбуватися про спасіння. Головним засобом спасіння в них виступало покутування гріхів через тривалу (9 днів, 9 ночей) молитву. Покутники зайняли непримиренну позицію щодо існуючого в СРСР суспільно-політичного ладу, наприклад, відмовлялись отримувати паспорти, оскільки уважали їхню символіку – серп і молот – сатанинською. Тому вони зазнавали жорстких утисків.

Протягом 1950-1980-х рр. уніатська традиція підтримувалась у країнах з українською емігрантської діаспорою. У 1960-і рр. на діаспорі склалася досить розгалужена і зорганізована Церква. Вона отримала назву Української Католицької Церкви (УКЦ). До 1984 р. її очолював наступник Андрія Шептицькогона Галицький митрополичій кафедрі Йосип Сліпий. Крім Верховного архієпископа і митрополита Йосипа, до складу цієї Церкви входили ще дві митрополії (у С Ш А і Канаді), 18 єпископій. Вона налічувала близько 1 млн вірних, 900 священиків, кількасот ченців. Найбільше послідовників унії жило у Франції, Югославії, Великобританії, Бразилії, Аргентині, Австралії. На сьогодні чисельність Греко-католиків у світі перевищує 7 млн людей.

 

 

У висновках, мені хотілось би трохи систематизувати та підсумувати усе сказане вишче.

Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби з протестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми приводами до унії були:

- невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

- бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

- намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» – і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер – і водночас була боротьбою українського та білоруського народів за збереження й зміцнення зв'язків між ними. Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстання кінця 16 століття – 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту польських та українських феодалів та іноземного панування.

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського.

1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.

Внаслідок опору українського і білоруського народів польсько-шляхетський уряд на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Народна визвольна війна 1648-1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.

Ця історична подія показує величезний вплив церкви на управління населенням. Та ще раз підкреслює, що свобода віри дає можливість уникати великої кількості національних державних та суспільних непорозумінь.

 

 

Сапеляк Андрій. Київська Церква на слов”янському Сході. – Буенос-Айрес-Львів, 1999.

Київська Русь: культура, традиції / Відп. ред. Я. Ісаєвич. – Київ, 1982;

Грушевський М. Історія України-Руси. Т. V. – Київ, 1994. – С. 508; Т. III. – Київ, 1993. – С. 69-73

Нагаевський І. Католицька Церква в минулому і сучасному України. – Філадельфія, 1950. – С. 27-28.

Гайдай Л. І. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. – Луцьк: Вежа, 2000