Берестецький собор. Греко-католицька церква в історії українських земель

 

Українська Греко-Католицька Церква веде відлік своєї історії з 1596 р., Брестського церковного собору, який проголосив прозлуку Православної Церкви в Україні з Римо-Католицькою Церквою. На бік об’єднаної Церкви пристали відразу 6 із 8 єпархій (Київська, Во-лодимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська і Полоцька) з митрополитом Київським як головою, майже 15 монастирів, а між ними такий відомий центр чернечого життя як Видубицький монастир.

Сам Собор у Бресті було проведено як насильницьку акцію, що змусила більшість православних українських єпископів перейти в унію. Український народ, до того єдиний за вірою, було поділено на православних та уніатів. Але в історичній ретроспективі наслідки цього Собору були не тільки негативними. Унія з Римом дала можливість за умов латинізації й полонізації зберегти східний (православний) обряд. Це було надзвичайно важливо, адже обряд – це не тільки форма віросповідання, але природна єдність віровчення й культури народу, вияв і фактор його духовності.

Українська Греко-Католицька Церква стала народною Церквою і викликала пробудження національної свідомості українців, стала засобом захисту мови і самобутності нації. Проте відбулося це не одразу, потрібні були роки й роки, щоб ця Церква утвердилася у вирі тих подій, що відбувалися з часу її появи. У зв’язку з цим, хочеться відзначити, що панівні кола Речі Посполитої, які спочатку сприяли поширенню унії, самі не вірили в її самодостатність. Вони намагалися використати унію як своєрідний перехідний стан, чистилище для православних, аби полегшити їхнє навернення в католицизм.

Процес розбудови Уніатської Церкви тривав до кінця XVIІ – початку XVIІІ ст. Часто він був сповнений відвертої боротьби між уніатами та православними. Так, скажімо, відбувалось у Луцькій єпархії. Кількома роками після смерті її насельника Кирила Тепленького, одного з ініціаторів унії, єпархія повернулась до православ’я, яке після поновлення у 1620 р. православної ієрархії швидко зміцнювало свої позиції за активної підтримки українського козацтва. Хоча на цю єпархію призначалися також уніатські єпископи, реальної влади вони тривалий час не мали, оскільки унії тут трималися лише близько 100 парафій та 7 монастирів. Тим часом 1646 р. про приєднання до унії оголосила Мукачівська єпархія на Закарпатті. Велика Пе-ремиська єпархія, яка супротивилась об’єднанню Православної та Католицької Церков з часів Брестського собору, перейшла в унію 1692 р. разом із своїми 1500 церквами і понад 1 млн вірних. Нарешті у 1700 р. також офіційно обернулась на уніатську й Львівська єпархія, яка теж протягом усього століття зберігала вірність православ’ю. Таким чином, Уніатська Церква об’єднала всі єпархії на Правобережжі, західноукраїнських землях і Закарпатті, які в той час внаслідок численних війн між Україною, Росією, Польщею закріпилися за Річчю Посполитою.

1720 р. у Замості (Холмщина) відбувся перший Помісний Собор цієї Церкви. Собор визначив організаційну структуру Церкви, зміцнив у ній внутрішню дисципліну, упорядкував її обрядовість. Щодо останнього, Собор зробив значні поступки західній християнській традиції, зокрема визнавши догмат про філ іокве, увівши до богослужбової практики формулу походження Святого Духа як від Бога-Отця, так і від Бога-Сина. У часи свого розквіту (1771 р.) Уніатська Церква (разом із білорусько-литовськими парафіями, об’єднаними в Литовську єпархію) налічувала 12 млн вірних, 13000 парафій, 250 монастирів.

Після розділів Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією 1775- 1796 pp. майже всі уніатські єпархії опинилися на землях, підвладних Російській імперії. Царський уряд доклав надзвичайних зусиль, щоб приєднати ці єпархії до Руської Православної Церкви, як це було сто років тому щодо Православної Церкви в Україні. Переломним виявився 1795 р. Під проводом спеціально створеної Синодом РП Ц комісії православні місіонери їздили від села до села і переконанням чи погрозами змушували уніатських священиків переходити у православ’я і навертати своїх парафіян. Цього ж року було видано указ, що всі церкви, будь-коли засновані православними кти-торам и, мають повернутися до РП Ц. У такий спосіб загалом за двадцять років (70-90-і pp. XVIII ст.) покинуло унію 9300 парафій з 8 млн вірних. Під владою уніатських митрополитів лишились три єпархії: Полоцька, Луцька, Берестейська. У першій третині XIX ст. в Луцькій і Берестейській єпархії налічувалося приблизно 1340 єпархій з 2 тис. священнослужителів, 1, 5 млн вірних, 40 монастирів. Але їх було приєднано до РП Ц у 1839 р. П родовжувала існувати тільки ок-рема Холмська єпархія, розташована на землях Царства Польського – автономної одиниці у складі Російської імперії. Вона підпала під владу РПЦ 1875 р. з усіма своїми 330 парафіями з 250 тис. вірних. Однак значна частина мирян і кліру в цій єпархії віддала перевагу переходу до католицизму й організації на її основі адміністративних одиниць Римо-Католицької Церкви.

Становище Уніатської Церкви на землях, підпорядкованих Австрійській імперії, виявилось значно кращим. З часом сюди переходить центр її