Чинники формування особистості

 

Розділ І. Чинники формування особистості

1.1.Народні уявлення про освітні чинники формування особистості

1.2.Виховні ідеї народної педагогіки

Розділ ІІ. Український фольклор як засіб національного виховання

2.1. Календарно – обрядові традиції

2.2. Необрядова поезія

 

 

Термін “народна педагогіка” ввів у науковий обіг К.Ушинський , який теоретично і практично довів, що ця галузь народних знань є золотим фондом педагогіки наукової. Вчений обґрунтував положення про пріоритет системи народного виховання, що генерує менталітет, характер, психологію, традиційну родинно-побутову культуру, спосіб життя. В Україні термін „народна педагогіка” вперше вжив О. Духнович, який у праці „Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских” високо оцінив досвід народного виховання, наголосив на значущості в педагогічному процесі родинних традицій, фольклору, народного мистецтва.

Визначна роль у справі вивчення та популяризації народної педагогіки належить видатним діячам української культури М. Драгоманову, В. Гнатюку, Ф. Колессі, М. Сумцову, Б. Грінченку, І. Нечуй-Левицькому, О. Потебні.

Літературна та малярська спадщина Т. Шевченка містить багатий етнографічний матеріал про особливості народної обрядовості, етикету, етнопедагогіки, світосприйняття та вірувань тощо.

Велику пізнавальну цінність мають дослідження М. Костомаровим проблем української ментальності у побудові етнічного виховного ідеалу.

Праці П. Чубинського вводили у науковий обіг значний за обсягом та багатий за змістом матеріал з етнології українського дитинства та дані, які можна використати при характеристиці народно-педагогічних поглядів.

Значну пізнавальну цінність у справі вивчення народної педагогіки мають праці українських етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст. А.Малинки, А.Онищука , Д.Лепких та ін., які містять чіткі й вичерпні описи родин як складової родинної обрядовості. 

Починаючи з 1970-х років посилюється інтерес до вивчення традиційних засад народної педагогіки. Дослідник чуваської народної педагогіки Г. Волков вводить в обіг поняття “етнопедагогіка”. На думку вченого, цей термін передає зміст і сутність науки, предметом якої є педагогічна культура роду, народності, нації .

Грунтовне дослідження української етнопедагогіки здійснене Є.Сявавко , яка на основі фольклорних, етнографічних, архівно-літературних матеріалів проаналізувала народне виховання в Україні в різні історичні епохи. Дослідниця розглядає етнопедагогіку як народну педагогіку певної етнічної спільноти, вважаючи, що вона відображає народний світогляд, засновується на знанні вікової психології.

Наукова цінність праці Є.Сявавко полягає в тому, що в ній вперше проаналізовано джерела, традиції, ідеали, основні принципи та засоби, напрями виховання народної педагогіки в історичному розвитку, показано її взаємодію з педагогічною наукою. 

Заслуговують на увагу науково-популярні праці М. Стельмаховича, в яких на широкому етнографічному та фольклорному матеріалі розкриваються основні досягнення народного виховання (напрями, засоби, принципи тощо). Актуальність теми. Одним із пріоритетних напрямків сучасної етнологічної науки є вивчення національно-культурних та державницьких традицій українського народу. Особливий інтерес викликає народна педагогіка, яка лежить в основі національного виховання й виступає одним із дієвих етноформуючих та етнозберігаючих чинників.

Складний суспільно-культурний розвиток українського етносу впродовж багатьох століть (бездержавність, денаціоналізація, уніфікація культури тощо) негативно позначився на формуванні етнічної самоідентифікації, аксіологічної системи, національного виховного ідеалу. Внаслідок цього була порушена природна еволюція народної традиційної культури, тяглість етнокультурних традицій.

Наукове осмислення етнопедагогіки як компоненту національної культури та її взаємодії з іншими соціокультурними чинниками може слугувати ефективним джерелом національного самоусвідомлення українства та подолання кризових явищ у культурно-психологічній сфері.

Актуальність теми посилюється ще й тим, що досі глибоко не досліджені вузлові проблеми народної педагогіки як головного осередку виховання. Відтак залишаються не проаналізовані система принципів, засоби, прийоми, методи народної педагогіки, не з’ясовані механізми творення культурного, етнічного, національного виховного ідеалу та їх вплив на етнічні процеси. 

Об’єкт дослідження – етнопедагогіка як галузь народних знань.

Предмет дослідження – зміст, засоби, принципи, прийоми, методи народної педагогіки як етноформуючого чинника, механізми творення виховного ідеалу українців.

Мета дослідження – систематизувати, узагальнити народно-педагогічний досвід українців та дослідити роль народної педагогіки в етноформуючому процесі.

1. проаналізувати стан і характер джерельної бази етнопедагогіки;
2. дослідити еволюцію етнопедагогічних ідей; 
3. з’ясувати вплив звичаєвого права на родинну педагогіку; 
4. охарактеризувати дитину як об’єкт та суб’єкт народного виховання; 
5. висвітлити роль компонентів народної педагогіки (форм, засобів, прийомів, методів) як засобів етноінтеграції та етноконсолідації в процесах етнотворення; 
6. охарактеризувати значення громадських соціальних інститутів в процесі виховання та соціалізації особистості; 
7. розкрити функцію виховного ідеалу українців у формуванні етносу. 

Дане дослідження складається з двох розділів. Перший розділ – досліджує освітні чинники формування особистості, розглядає вплив норм звичаєвого права на родинну педагогіку та її участь у процесі етнотворення.

Другий розділ – досліджує засоби родинного виховання народної педагогіки на матеріалах фольклору, на основі аналізу народного календаря та процесу формування й передачі виробничих знань та навичок народних ремесел та промислів тощо, які випливають із закономірностей виховання й визначають загальне спрямування виховного процесу та основні вимоги до його змісту.

 

 

 

Народна педагогіка пройнята глибокою людяністю. Вона високо підносить гідність людини,її життєву місію. В українському фольклорі оспівуються велич людини,краса її духовних якостей. Народ-педагог послідовно бореться за право кожної людини розкрити свої найкращі риси. Водночас повсякденність не