Ціннісний вимір прав людини

Слід зазначити, що здійснення права на захист прав індивіда за допомогою суспільних інституцій полягає у таких способах захисту: звернення до суспільних інституцій, спеціального чи загального спрямування на реалізацію прав (тобто, правозахисних організацій чи інших об’єднань громадян), привертання уваги до порушення права на різних рівнях (тобто, через місцеві чи загальнодержавні засоби масової інформації, публічні виступи, організацію акцій протесту), надання приватному інтересу публічного статусу (ініціювання відповідних змін до нормативних актів). Допоміжний характер таких способів захисту прав людини не означає їх меншої впливовості та сили. Йдеться, по-перше, про те, що останні не є у суворому сенсі правовими способами, оскільки звертаються, зокрема, до моральних, соціальних, політичних сторін суспільного життя; по-друге, названі способи можуть застосовуватися одночасно із основними, адже щодо них немає правових вимог, на кшталт відсутності попереднього судового розгляду чи одночасного розгляду у декількох інстанціях.  

Видається, найбільш точним є визначення подвійної природи держави як впливового захисника прав людини і одночасно потенційного їх порушника. Перша властивість гарантує таку підтримку у реалізації та захисті прав, що не може бути надана будь-яким іншим суб’єктом правовідносин, оскільки останні не мають у своєму розпорядженні відповідних засобів і ресурсів (приміром, не можуть приймати загальнообов’язкові правові норми). Друга властивість, за умов контролю з боку інституцій громадянського суспільства і окремих індивідів, стримується у відповідних межах, що засноване, у тому числі, на рівності держави з іншими суб’єктами правовідносин у процесі захисту прав (наприклад, виступати відповідачем у суді). 

Слід зазначити, що при розгляді способів захисту прав людини, не можна не зупинитися на питанні ефективності такого захисту. Так, визначається, що ефективність юридичного засобу захисту права людини - це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити конкретне право людини [156, c.195]. При цьому наголошується, що потрібно розрізняти загальносоціальну ефективність засобу захисту та ефективність засобу захисту у конкретній справі [156, c.196; 176, c.28]. Звідси випливає, що застосування такого способу захисту прав людини, що може в цілому мати характер ефективного, не означає обов’язкового досягнення результату у конкретній справі і, навпаки, - спосіб в цілому малоефективний, може забезпечити захист права індивіда, що вирішив його застосувати, у повному обсязі та на належному рівні.

Підсумовуючи сказане, потрібно підкреслити, що і основні, і допоміжні (додаткові) способи захисту прав людини, повинні застосовуватися власниками прав на засадах поєднання, з метою належної реалізації таких прав та у межах окреслюваного ними простору свободи, що співвідноситься з відповідними просторами свободи інших суб’єктів. Тому не можна не погодитися з висловлюванням Т. Пейна про те, що людина прийшла до суспільства не для того, щоб мати менше прав, ніж вона мала раніше, а для того, щоб ці права краще оберегти [159, с.48].

 

2.4. Правова активність на етапі формування громадянського суспільства

Для визначення поняття правової активності останню слід розглянути у двох аспектах: діяльнісному (що здебільшого лежить у площині філософії, соціології, психології тощо) та правової поведінки (що розробляється теорією держави і права). Такий розподіл пов’язаний з необхідністю визначення загального розуміння активності як такої, з одного боку, і віднесенням певної активності до правової, з іншого.

Діяльнісний аспект названого поняття стосується активності як такої, і тут є два основні підходи:

 1. Ототожнення активності з будь-якою діяльністю людини, з її об’єктивованою назовні поведінкою; 

2. Визначення активної поведінки через діяльність людини, яка має певну мету, результат і потребує деяких зусиль для їх досягнення. При цьому, згідно з першим підходом активністю слід визнати, у тому числі, діяльність, не спрямовану на досягнення результату або таку, що має негативні наслідки, як для суб’єкта діяльності, так і для інших учасників суспільних відносин.

 Другий підхід акцентує увагу на тому, що до активності належить лише певна якісна діяльність, така, що відрізняється від буденних, механічних дій свідомим провадженням останньої, спрямованістю на досягнення позитивного результату тощо. 

Так, Х. Арендт розподіляє людську діяльність на три види: праця, творення та вчинок [5, с.14]. Причому, якщо перший вид може передбачати або не передбачати активності, то творення і вчинок володіють певним ступенем ініціативності, а також необхідністю самостійно приймати рішення щодо цих видів діяльності. Слід зазначити, що на відміну від праці, що може мати характер байдужого ставлення індивіда до своїх дій, творення та вчинок не можуть