Ціннісний вимір прав людини

Пропонується також розподіл соціальної діяльності людини на два такі види: наочна соціальна діяльність, яка передбачає, що її наслідки очікувані та приймаються учасниками, та латентна, тобто така діяльність, наслідки якої не передбачалися і не є бажаними. Джерелом латентної діяльності є передусім розходження між соціально запропонованими цілями та прийнятними засобами для їх досягнення [106, c.125]. Відповідно, другий вид не є соціально бажаним і при досить стабільній суспільній ситуації, також і розповсюдженим.

Потрібно зазначити, що поняття правової активності тісно пов’язане з правовою комунікацією суб’єктів, оскільки така активність проявляється у взаємодії з іншими індивідами, суспільними інституціями та державою.

Як зазначає Х. Арендт, саме шляхом спілкування та дії особа включається у світ людей [5, с.230]. Так, при спілкуванні з іншими індивідами та провадженні діяльності, у яку включаються останні, людина отримує нову якість – суб’єкта комунікації, учасника правового дискурсу тощо. При цьому вона повинна не тільки ставитися до іншого суб’єкта як до рівного, такого, що гідний відповідного обсягу прав і свобод, а й співвідносити свої інтереси з інтересами цієї людини для того, щоб уникнути порушення її прав. Саме у такій комунікації права людини і право в цілому отримують своє вираження, втілення у відповідних суспільних відносинах, перестають бути тільки змістом нормативних актів, стають змістом конкретних життєвих ситуацій. 

П. Рікер пов’язує набуття якості правового суб’єкта з комунікативною активністю індивіда, стверджуючи, що для того, щоб стати суб’єктом права, правоздатному суб’єктові бракує умов актуалізації його здібностей. Ці здібності вимагають послідовного опосередкування інтерперсональними формами іншості й інституціональними формами асоціації для того, щоб стати реальними спроможностями, яким відповідали б реальні права [191, c.34]. Так, якщо немає контрагента, людини, зобов’язаної утриматися від порушення певного права або сприяти його здійсненню, то немає і самого права, адже останнє стає нічим не підтвердженою заявкою, а іноді й зазіханням. Окрім того, навіть наявне право особи, що підкріплене обов’язком невизначеного кола осіб утриматися від його порушення, містить потенційні можливості індивіда. Приміром, якщо особа не користується правом на освіту, то не включається у відповідний процес поряд з іншими індивідами, не взаємодіє з ними, а закладена цим правом можливість залишається нереалізованою.

Наочним проявом комунікативної сутності правової активності є процес судового розгляду справи, адже останній являє собою безпосереднє спілкування учасників правовідносин з приводу реалізації, захисту права чи законного інтересу, що ініційований зацікавленою особою. Тому комунікативна активність визначається як центральний феномен тієї соціальної практики, що конституює судовий процес. Саме в рамках процесу акт судження виявляє всі свої відомі значення: мати думку, оцінювати, вважати істинним чи справедливим і, зрештою, приймати рішення [191, c.184]. У межах судового процесу протилежні інтереси сторін співвідносяться таким чином, щоб визначити пріоритет одного з них, заснований на праві (наприклад, винесення рішення на користь однієї з сторін), або знайти спільний інтерес (мирова угода, приміром).

Як зазначають Дж.Л. Коен та Е. Арато, через дискурс ми підтверджуємо і частково визначаємо по-новому, хто ми є і за якими правилами бажаємо співіснувати, відволікаючись від особистісних ідентичностей та розрізнень, встановлюємо колективну ідентичність як членів єдиного громадянського суспільства [87, c.479]. Тому для формування останнього набуває особливого значення правова активність індивідів, що проявляється у комунікації з іншими суб’єктами правовідносин, є ініціативною, спрямованою на досягнення позитивного результату діяльністю.

Слід відзначити, що трансформація суспільства, що прагне набути якості громадянського, повинна враховувати силу таких нематеріальних чинників перетворення, як правосвідомість, правова культура, правова активність, зокрема. Так, за твердженням, З.М. Черніловського, повільніше, ніж нам хотілося б, але формується громадянин, більш менш вільний від державної опіки, який усвідомлює свою причетність до формування і функціонування сучасної державності [241, c.151]. Разом з тим, деякі автори підкреслюють, що коли культурна традиція має сильне коріння в суспільній свідомості, то зміни проходять надто хворобливо, суспільство важче адаптується до них. У даному випадку, на несвідомому рівні, спрацьовує соціальний захисний рефлекс, який гарантує неприйняття індивідами нововведень [114, c.14]. Отже, виховання правової активності не потрібно провадити за рахунок нав’язування переважного типу поведінки, як і очікувати швидкої зміни менталітету індивідів у бік сприйняття активної поведінки як нормального, звичного виду поведінки в цілому.

Слушним є твердження про те, що суспільство і держава далеко не байдуже ставиться до того, як людина реалізує закріплені у законодавстві можливості; вони зацікавлені в активності індивіда [168, с.95]. Тому виховання правової активності повинне здійснюватися як за рахунок дій суспільних інституцій (наприклад, просвітницька діяльність щодо реалізації прав людини), так і держави (приміром, впровадження освітніх програм з вивчення таких прав).

Правова активність індивідів набуває свого змісту одночасно з формуванням нематеріальної складової громадянського суспільства, таких ознак останнього, як високий рівень правосвідомості і правової культури, ціннісне розуміння прав людини і права в цілому. Процес усвідомлення та прийняття індивідами такого типу поведінки володіє надзвичайною значущістю для суспільств, прямуючих до громадянського, тому розгляд означеної проблеми потребує окремого визначення ознак трансформаційних суспільств, а також приділення особливої уваги реалізації у них прав людини.

Проблема реалізації прав людини у