Дубровиччина – невід'ємна частина Рівненського Полісся

ДУБРОВИЧЧИНА – невід'ємна частина Рівненського Полісся - оспівана у народних піснях, звеличена у легендах і переказах, змальована великими майстрами пера і пензля. Це край зелених дібров, голубих озер і річок, сонячно-золотавого бурштину, працьовитих і щедрих людей, співучого пісенного Полісся і барвистого фольклору. Дубровиця (до 1940 року — Домбровиця; пол. Dąbrowica, рос. Дубровица, їдиш דאמבראװיצע) — місто в Україні, центр Дубровицького району Рівненської області. Населення 9 644 мешканці (перепис 2001). Відоме з 1005 року. Статус міста з 1957 року. Місто розташоване на річці Горинь (притока Прип'яті), за 3 км від залізничної станції Домбровиця на лінії Сарни — Лунінець, за 126 км на північ від Рівного. Льонопереробний завод, бавовнопрядильна фабрика. Музей Дубровицького збройного повстання 1918—1919 років.

 

 

Перша писемна згадка про місто датується 1005 роком, коли Володимир Великий заснував єпископську кафедру в Турові. У переліку міст, які мали б належати до єпископії є і Дубровиця. Даний історичний факт зустрічаємо у книзі «Творение старого отца нашого Кирилла, єпископа Туровского», виданій у друкарні Києво-Печерської Лаври у 1880 році.

Залишки цього міста дотепер збереглися на околиці Дубровиці. До середини XII ст. Дубровиця входила до складу Турово-Пінського князівства. Пізніше стала центром удільного князівства. В Іпатіївському літописі розповідається, що 1183 року дубровицький князь Гліб Юрійович брав участь у переможній битві з половецьким ханом Кобяком. На початку XIII ст. Дубровицьке князівство і потрапило в залежність від галицько-волинських князів. 1223 року дубровицькі дружинники спільно з дружинами інших князівств билися з монголо-татарськими загонами на річці Калці. Разом з київським князем Мстиславом Романовичем і його зятем Андрієм дубровицький князь Олександр Всеволодович три дні захищався в оточенні на кам'янистому правому березі Калки. Після укладення перемир'я, коли руське військо вийшло з табору, монголо-татари віроломно напали на нього й перебили дружинників. Під час монголо-татарської навали XIII ст. Дубровиця була зруйнована.

В другій половині XIV ст. Дубровицю в складі Волинської землі загарбала Литва. Вона стала центром вотчини князів Ольшанських, родичів великого князя литовського Вітовта. Після Люблінської унії Дубровиця потрапила під владу Польщі. Вона входила до Брестсько-Литовського воєводства. В той час це було велике, добре збудоване містечко з розвинутими торгівлею і ремеслом. Російський князь А.М. Курбський, який утік до Литви від гніву царя Івана IV, одружившись з дубровицькою княгинею, в 1571 році одержав Дубровицю як посаг.

Друга половина XVI ст. в історії України характеризується глибокими структурними зрушеннями у соціально-економічній, політичній, культурній та духовній сферах суспільства. На наших землях проходив активний процес формування самосвідомості українського народу як на побутовому, так і на ідеологічному рівнях. Це і етнічне усвідомлення, і боротьба за національні права та культурні традиції, за офіційне визнання української мови, за чистоту релігійних православних канонів, за утворення національно-державних інститутів. Тоді нарівні з чоловіками були і жінки. Вони активізували інтелектуальну діяльність суспільства, сприяли створенню належних умов для поширення освіти, наукових знань, налагодження книговидання, дбали про укорінення нових гуманістичних ідей. Серед інтелектуальної еліти того періоду особливе місце належить нашій славній дубровичанці Анастасії-Парасковії Юріївні Гольшанській, дружині князя Кузьми Івановича Заславського. Це їх стараннями і коштом з’явилася на світ українська першокнига «Пересопницьке Євангеліє», писане живою українською мовою. Княгиня Гольшанська-Заславська зуміла реалізувати найголовнішу ідею свого часу – перекласти Святе письмо на живу народну мову, щоб запровадити її уживання при богослужіннях.

29 серпня 1561 р. роботу над рукописом було завершено. Вона тривала аж п’ять років. Перед нашою славетною княгинею лежала монументальна рукописна книга, оправлена двома дубовими дошками, покритими зеленим оксамитом, на 964 пергаментних сторінках. Цей справжній людський і творчий подвиг не згубився у століттях. Він і сьогодні загартовує силу і дух патріотів-українців.

Посиленню експлуатації і закріпаченню селян сприяло запровадження шляхтою волочної поміри. Хоч селяни чинили опір, поступово вони перейшли на волоки. В кінці XVI ст. від волоки селяни мали працювати на панщині 3—4 дні, а в 20— 30-х роках XVII ст. — вже 4—6 днів на тиждень. Крім відробіткової ренти, селяни платили чинш і натуральну ренту. Щоб зміцнити свою владу над українським населенням, польська шляхта насаджувала католицизм. Наприкінці XVI ст. власники Дубровиці Ольшанські також ополячилися. Відтоді містечко стало називатися Домбровицею. Тут збудували великий костьол. 1695 року в Дубровиці споруджено колегіум ордена піярів.

 

 

Династія князів Гольшанських бере свій початок з давнього роду Довспрунгів. За однією з древніх литовських легенд, такий собі Палемон зі своїм оточенням приблизно в першій чверті X ст. приплив до усті Німана, а потім до річок Дубіса і Юра. Тут вони поселилися і назвали цю землю Жемантією (низька земля). Серед цього оточення названо кілька родів, але нам цікавий серед них лише рід Довспрунгів. Саме ці два роди, Палемони і Довспрунги, є найдревнішими литовськими родами.

Представники правлячих династій були, як правило, вихідцями з них. Міндовг (1203-1263), який почав об’єднання литовських племен, і є однією з яскравих персоналій історії Литовської держави, був із роду Палемонів. А перед тим титули князів Литовських і Жемалтійських мали представники роду Довспрунгів. На кінець XIII ст. вони знов утримують титул князів