Дубровиччина – невід'ємна частина Рівненського Полісся

З іменем першої тісно пов’язане здійснення перекладу і переписування «Пересопницького Євангелія». Друга персоналія – юна дубровицька князівна Іуліанія (Юліанія) Юріївна Гольшанська, що була упокоєна на території Києво-Печерської лаври. Загалом, Ближні і Дальні печери стали усипальницею для 118 печерських угодників. Оглядаючи ікону «Собору святих преподобних Печерських», помічаємо, що переважна більшість зображених – це ікони монастиря до монгольської й після монгольської доби. Але серед цієї когорти зустрічаємо декілька представниць жіноцтва. В тому числі й святу діву Юліанію. 

Діва Юліанія жила в першій половині XVI ст. Її батько, Юрій (Георгій) Гольшанський (Ольшанський) із Дубровиці, був одним із благодійників Києво-Печерської лаври і відомим войовником проти татар. Юліанії судилося недовге життя: вона померла в 16-літньому віці. Але за час свого земного життя молода дівчина виявила високі християнські якості, дотримуючись Божих заповідей, осягнула вершину духовної досконалості. Православна традиція приписує святій Юліанії чесноти, які відповідають її віку, статі й званню: цнотливість, послух батькам, прихильне ставлення до нижчих, особливо – справи християнської доброчинності. За всі добрі справи її удостоїли небесного прославлення в нетлінні мощей і дарі чудотворення.

На початку XVII ст. (за архімандрита Єлисея Плетенецького) в Києві, поблизу великої соборної Печерської церкви, копали могилу для померлої молодої дівчини і натрапили на труну. До неї була прикріплена срібна дощечка з написами: «Іуліанія, княжна Ольшанськая, дочь князя Георгія Ольшанського, преставившаяся девою, в лето от рожденія 16-ое». Коли труну відкрили, то побачили князівну, начебто сплячою. Вбрана вона була в дорогі шати, а на руках і голові було багато дорогоцінних прикрас. Труну одразу ж перенесли в церкву, але без належного шанування. За часів архімандрита Петра Могили була підготовлена нова рака для молей святої та було занесено княжну до сану святих.

Мощі Юліанії чекала лиха доля: вони частково згоріли 1718р. під час пожежі в лаврі. Рештки їх були покладені в раку і поставлені в Антонієвих печерах. Частка святих молей знаходиться нині у Свято-Миколаївському храмі м. Дубровиця, де мешкала свята.

 

 

Ближче до середини XVIII ст. дубровицька маєтність перебувала у власності князя М. Огинського. У нього було три дочки, які вийшли заміж за Плятера, Бжостовського і Бржездецького. Після його смерті ця маєтність за розподілом 1750р. переходить до його дочки, що була одружена з Бжостовським, який за «споживчий» характер використання маєтку став винним різним кредиторам великі суми грошей, а найбільшим його кредитором був Плятер. Між 1762-1768 роками останній надав позики на 536 тис. Бажання утриматися на плаву штовхає боржника відділити хоча б фільварки і передати їх під заставу за проценти іншому кредитору, але Плятер не погодився, бо хотів стати повноправним власником. Почався судовий процес, який закінчився у 1777р., і власниками стали Плятери. Цей рід дуже древній. Існував ще у XIII ст. у Вестфалії. Одна із гілок у XIV ст. відокремилася і переселилася у Ліфляндію. А гілка в Дубровиці започаткувалася з Фрідріха фон-де-Броель Плятера.

Зацікавив його цей маєток тим, що тоді проходила заміна натурально-товарних відносин грошовими. Плятери належали до нової генерації власників, які, щоб мати прибуток, вкладають капітал, а не «викачують». Звичайно ж, щоб вкласти гроші, потрібно бути впевненим у прибутковості даної справи. Прибутковим тоді було виготовлення поташу і його експорт за кордон. За інвентарем 1777р. маєток мав приблизно 40 тис. гектарів землі. Половина їх була ріллею і сіножаттями, а на 12,5 тис. гектарів росли ліси. Останнє і привабило Плятера, бо це була база для випалювання поташу. Його собівартість була низькою, бо виробництво базувалося на використанні праці кріпосних селян у фільварково-поміщицьких господарствах. Протягом століття їх кількість у графстві зросла від 4 до 6.

Міщани ділилися на плацових і ґрунтових. Перші, а це були в основному євреї (143 чол.), мали лише плаци у самому містечку, а другі, українці (44 чол.), користувалися ще й наділами. Десь 1/3 міського населення займалося ремеслом, яке було міцно пов’язане із землеробством. А виключно плацовими були лише столярі, гончарі та мулярі. Частина ремісників уже об’єднувалася в цехи, які стали вищою формою організації праці.

За постановою Плятера ремісники працювали на матеріалах замовника, а також і на графський двір. Тоді значно пожвавилася і розширилася торгівля. Ходовими товарами, якими торгував двір, були горілка, сіль, воли, поташ і риба. Горілку і волів возили до Варшави, сіль – до Олики, Пінська, Горобина і Бродів, поташ – до Бреста для подальшої сплавки у Гданськ, рибу – у Луцьк і Пінськ. Дубровиця стала транзитним пунктом соляних перевезень. Більшість товарів доставлялися водним шляхом. Уся зовнішня торгівля була зосереджена в руках графа, а внутрішній ринок контролювали євреї. У місті діяло 18 лавок при кількості населення 700 чол. Почав зростати його статус в економічному відношенні. На початок XIX ст.