Дубровиччина – невід'ємна частина Рівненського Полісся

Бурхливий період у 80-і рр. пережило промислове зростання. Розпочалося спорудження бавовнопрядильної фабрики, перша черга якої запрацювала у 1985р. і де було зайнято понад 2 тис. робітників. Почала діяти також філія київського заводу «Радіовимірювач», виріс новий житловий мікрорайон. У порівнянні з 1940р. виробництво валової продукції зросло аж у 50 разів. Населення склало 8100 чоловік.

Дружно виступили дубровичан у зв’язку із горбачовськими перебудовними процесами на боротьбу із радянським тоталітаризмом, за національне відродження. У жовтні 1988р. було утворене Товариство української мови ім. Т.Шевченка, яке згодом переросло у «Просвіту». Запрацював храм Різдва Богородиці, що був перетворений у продовольчий склад, і в 1993р. вийшов з-під опіки Московського і став провісником зміцнення Київського патріархату. У вересні 1989р. відродився Народний Рух України (НРУ), а делегатом у Києві установчого з’їзду був Василь Конончук. На демократичних засадах почали відбуватися вибори до Верховної Ради України. Наш регіон у парламенті представляли лікар О.Костюк, згодом – юристи І.Полюхович і М.Хомич, О.Абдулін.

 

 

На захопленій німецькими фашистами території, особливо західних областей, залишилась абсолютна більшість населення, кинута напризволяще радянською владою. І вона, і партійні органи, захоплені зненацька через сталінську політику бити ворога на його власній території, зазнали безапеляційного краху. Із початку війни на теренах області розгорілися жорстокі бої. Дубровиця була окупована 1 липня 1941р.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня розпочалася мобілізація в армію чоловічого населення у прифронтових областях. Дубровичани це повідомлення зустріли неоднозначно. Відразу була проведена інструктивна нарада радянсько-партійного активу і райвійськкомату. У всі населені пункти розіслали повістки чоловікам, які підлягали призову, про явку на збірні пункти. Проте він йшов мляво. Лише невелика частина військовозобов’язаних влилася в ряди армії, інші із-за неорганізованості мобілізаційного процесу поверталися назад, певний час переховувалися. Молоді люди стали важливим резервом для радянського підпілля, партизанських загонів і формувань національно-визвольного руху. Але з властивим радянській системі пафосом повсюдно на мітингах і зборах говорили про високий патріотизм. 

Поступово навколишні ліси наповнювалися антифашистами як в загонах радянських партизанів, так і учасників національно-визвольних змагань. Побутові, політичні взаємостосунки і погляди привели до поділу населення на прихильників радянської системи і захисників української ідеї. Із різних сіл Дубровицького району люди йшли до радянських партизанів. Рівненське Полісся активно виступило проти гітлерівських загарбників із самого початку війни. Одним з перших включився в боротьбу житель Дубровиці О.Кринько, який разом зі спільниками створив підпільну організацію. Чуйно ставлячись до становища поліщуків, негативно оцінюючи заходи окупантів, поступово підбирав людей до свого угруповання. 

Своїм розпорядженням генеральний комісар Волині і Поділля від 16 грудня 1941р. визначив напрями і обсяги примусових робіт місцевого населення. Райуправа складала списки безробітних чоловіків і жінок для громадських робіт у місті і районі. На облік бралися люди, тяглова сила, виробничі і господарські будівлі, знаряддя, інвентар. У її розпорядженнях постійно попереджувалося, що хто ухилятиметься від виконання рішень окупаційної влади, «буде покараний самими суворими мірами». Деякі жителі, спокусившись німецькою пропагандою і послугами, пішли на службу до окупантів, служили поліцаями. Інші з матеріальної скрути стали працювати в окупаційних установах, багатьох фашисти примушували працювати силою.

Підпільники теж не втрачали часу. Так, Анатолій Главінський, працюючи бухгалтером в одній із контор Дубровиці, передавав цінні дані про ворога, його заходи у місті і сільських населених пунктах. Василь Годунко стежив за діями поліції, неодноразово попереджуючи про каральні акції фашистських властей. Юна Юлія Чехіцька займалась розвідницькою роботою. У селах виявлялися бійці-оточенці, яких залучали до організації боротьби з ворогом.

Були, зрозуміло, і втрати. Гестапо вдалося вислідити і схопити організатора підпілля О.Кринька, якого після жорстоких катувань повісили на центральній площі міста. Після смерті батька донька Марія стала активно мститися катам. Із березня 1942р. керівництво підпільною роботою перейшло до Федора Маслюка. У вересні 1942р. він встановив зв’язок із командиром партизанського загону М.Корчевим і було створено Дубровицький партизанський загін.

Активну розвідувальну роботу проводив дубровичанин Дубочевський, працюючи електромонтером, і при підтримці однодумців їздив у Рівне, Сарни, Ковель, Лунінець і привозив постійно нові розвіддані. Внаслідок агітаційної роботи серед ворожих формувань підпільникам вдалося навіть переправити у партизанські загони 30 ворожих солдатів із повним озброєнням. Та гітлерівці виявили цю групу і багатьох розстріляли. Із розширенням партизанської боротьби українського народу у квітні 1943р. був створений Дубровицький підпільний райком партії на чолі з Пономарьовим і райком комсомолу, де секретарював Михайло Тесленко. Діяли також ще три підпільні групи.

Успішно працювали підпільники в навколишніх селах. В деяких навіть діяли загони самооборони, які відбивали в окупантів награбований хліб і худобу. Згодом вони стали ядром партизанського загону ім. С.Кірова під командуванням М.Яцути. 12 липня 1942р. командуючий окупаційними військами вермахту в Україні і рейхкомісар України видали розпорядження про смертельну кару за допомогу партизанам, підпільникам і полоненим. Для боротьби з національно-визвольним рухом і підпільниками була задіяна ціла армія старост, поліцейських, війська, районна управа. У самій Дубровиці тримався військовий гарнізон із 600 солдатів і офіцерів.

Не затихала і підривна робота. У підсумку за