Етико – гуманістична концепція Івана Франка

Проаналізувавши спадщину І. Франка визначається, що вся його творчість носить яскраво виражену етико-гуманістичну спрямованість, оскільки, як влучно відзначив М. Попович гуманізм, оптимізм і віра в розум належать до найважливіших, вічних чеснот людства. У своїх творах І. Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу.

Проведена теоретична реконструкція філософського вчення І. Франка дозволяє зробити висновок, що його погляди на одну й ту ж проблему, сформульовані в різний час, часто відмінні чи, принаймні, суттєво відрізняються акцентами. У підрозділі 1.2. - “Іван Франко про мораль і сучасні йому етичні вчення” акцентується увага на тому, що моральна проблематика посідає у його творчості одне із чільних місць. Зазначається, що пропаганда гуманістичної етики була для нього одним з головних питань, якому надається велике значення. Знаходячись під впливом марксистських ідей, І. Франко дійшов висновку, що мораль є явище соціальне.

Відзначається, що письменник виступав проти трактування етики як вічної, незмінної, позалюдської, надкласової категорії. Він стверджував, що зі зміною економічних, політичних та культурних умов життя людей змінюються й їх моральні уявлення та поняття, норми поведінки у відносинах один з одним і до суспільства загалом.

У ході дослідження виявляється, що моральний ідеал, якому І.Франко неухильно слідував упродовж життя, - це праця на благо свого народу. Він наполегливо утверджує гуманізм, об’єктом якого є конкретна людина, усе людство. Замість любові до чогось далекого утверджує справжній, глибокий і дійовий інтерес до ближнього. Гуманізм І. Франка – не аристократичний, не вибірково тенденційний. Він беззастережно демократичний, обернений до будь-якої конкретної живої людської істоти, яка страждає від нелюдських умов існування. 

На основі проведеного аналізу теоретичних праць обґрунтовується думка, що І. Франко, мислитель світового масштабу, не міг бути незмінний у своїх поглядах та навіть певних захопленнях. Зрілий Франко багато в чому відмінний від Франка молодого.

 У дисертації розглядаються складні й суперечливі погляди мислителя на релігію, яка, на його думку, виступала одним із основних джерел розвитку цивілізації. Доводиться, що І.Франко повністю виправдовує існування релігії, підкреслюючи, що релігійні уявлення надають людині стимул не лише творити мистецтво, чинити за моральними принципами, а і, більше того, розвиватись як індивідуальність, відчувати себе сильною особистістю, бо тільки релігійність розкриває внутрішню сутність і показує ступінь чи рівень людяності.

Робиться висновок, що злам ХІХ–ХХ століть для І. Франка – не лише пора глибокої й тривалої екзистенційної кризи, пов’язаної з численними прикрими подіями й тяжкими життєвими випробуваннями, а й доба інтенсивних духовно-світоглядних пошуків і трансформацій, драматичного осягнення життєвої мудрості, коли буремний дух „вічного революціонера” відстоюється та, нарешті, трансформується в дух гуманності та філософського спокою.

У підрозділі 1.3. – “Ідеал “цілого чоловіка” в етико-гуманістичній концепції І. Франка” висвітлюється Франкове поняття “цілого чоловіка” як інтегрованої особистості.

У даному підрозділі підкреслено, що філософські погляди І. Франка ґрунтувалися не тільки на здобутках західноєвропейської, але й вітчизняної філософії. Тому актуалізація філософії Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка зумовлена нагальною потребою вирішити проблему гармонізації “внутрішнього” і “зовнішнього” світів людини.

Робиться висновок, що людина, як неповторна й суверенна особистість, є центр людинознавчих проблем творчості І. Франка, а осердям його масштабного світоосягнення є душа людини. Людина для нього – найвища вартість, апогей космічного творчого поривання, вінець природного розвою. І осердям Франкового гуманістичного світогляду, сповненого мудрості і любові, є ідеал усебічно та гармонійно розвинутої особистості. Взірцем людської досконалості є викристалізуваний символічний образ “цілого чоловіка”, який для Івана Франка відзначається єдністю, цілісністю і найвищим ступенем виявлення кращих людських якостей. Загалом же ідеал “цілого чоловіка” має не лише теоретично-філософське, а й життєво-практичне значення. Згідно з концепцією І. Франка, осягнення такого ідеалу цілком можливе завдяки науці, праці, доброчинності.

Враховуючи творчий доробок Б. Тихолоза наголошується, що “цілий чоловік” гармонійно поєднує в собі як тілесні, так і духовні якості. Йому властиві духовність, яка проявляється через високість духу, сильну волю, ясний розум та, найголовніше – моральність, адже основною метою життя є неустанна праця до повного самозабуття та самозречення на благо всього людства. 

Робиться висновок, що найголовнішим здобутком українського філософа є новий спосіб постановки проблеми людини. У завершенні розділу зазначається, що наукове дослідження етики І.Франка дає матеріал для глибшого вивчення категорій та понять моралі, а також допомагає відповісти на ряд складних смисложиттєвих запитань про взаємозв’язок моралі й політики, моралі й релігії, моралі й естетики та ін. 

Другий розділ - “Предметне поле етичних досліджень І. Франка” складається з трьох підрозділів і розкриває ставлення мислителя до основних етичних категорій, відбувається перехід до розгляду власне етичної проблематики, обґрунтовується новизна ідейного потенціалу етико–гуманістичної концепції І. Франка. Акцентується увага на тому, що етика, на думку мислителя, є останньою й найвищою наукою, бо саме вона вчить людину жити по-людськи, облагороджує, керує її діями - й у такий спосіб робить її здатною до розуміння та сприйняття щастя.

У підрозділі 2.1. “Щиролюдська моральність” в інтерпретації І. Франка” обґрунтовується дане поняття. Проаналізовано складові та джерела, які впливають на формування “щиролюдської моральності”, а саме: