Філософія

Предмет:

Філософія

Тип роботи:

Інше

К-сть сторінок:

153

Мова:

Українська

Оцінка:

буття змінює роль духовної діяльності людини. На основі матеріалістичної концепції історії Маркс створює теорію суспільно-економічної формації. Узагальнюючи історію розвитку людства, Маркс виділяє такі основні суспільно-економічні формації, що утворюють ступені історичного прогресу: первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний. Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв’язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва. Виробничі відносини, взяті в їх сукупності, утворюють сутність даної формації; структуру формації складає економічний базис і відповідна йому політико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку і приводить до висновку про неминучість загибелі капіталізму і торжества комунізму.

Антропологія К. Маркса визнає людину вищою соціальною цінністю – «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Однак ця ідея, спільна для багатьох філософських напрямків, в тому числі для індивідуалізму, нероздільно пов’язана в марксизмі з концепцією соціальної сутності людини, її діяльної природи. Людина, за Марксом, подвоює себе не тільки інтелектуально, як це має місце в свідомості, але і реально, діяльно, і споглядає саму себе в створеному нею світі. Визначивши завдання практичного перетворення світу, Маркс носієм цього перетворення вважає пролетаріат.

Упродовж багатьох років Фрідріх Енгельс (1820-1895) був безкорисливим другом і соратником К. Маркса. Після його смерті він скромно зауважував, що при житті друга завжди «грав» другу скрипку. На думку Енгельса, Маркс – геній, а він сам – всього лише талант. Енгельс ставив собі і Марксу в заслугу вироблення діалектичного матеріалістичного методу, який протиставив метафізичному (догматичному) способу мислення. Він виступав за союз філософії та природознавства, але вважав, що в останньому панує хаотична плутанина саме внаслідок незнання природознавцями діалектики.

У контексті своєї концепції матеріалістичної діалектики Ф. Енгельс звертається до проблеми теорії пізнання. Практичні потреби людей – головний стимул для розвитку знання, вони здійснюють вирішальний вплив на вибір, напрямок, темпи розвитку знання, на характер їх використання. Пізнання світу в кінцевому підсумку служить меті його перетворення.

Метою пізнавальних зусиль є досягнення істини, що визначається як відповідність думки, наших знань про світ самому світу, об’єктивній дійсності. Кожна істина – об’єктивна, її оформлення (об’єктивізація) у зовнішньому світі, в сфері науки залежить від особливостей тих людей, які формулюють дану теорію. Таким чином, значення об’єктивної істини мають усі достовірні знання людей, всі положення науки, в яких відображується об’єктивна дійсність.

Критерієм істини виступає практика. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на знання об’єктивної істини.

Заслуговує уваги сформульоване Ф. Енгельсом основне питання філософії, яке є питанням про відношення мислення до буття, що поділило філософів на два великих табори – ідеалістичний та матеріалістичний. Однак не зовсім коректно прагнути поділити величезне і різноманітне проблемне поле філософії всього на два напрями – ідеалістів (дух або свідомість первинні, а матерія вторинна) і матеріалістів (матерія первинна, свідомість вторинна). Світ філософії складається не з білого або чорного, він багатоколірний і не підлягає поляризації.

Ф. Енгельс підводить певний підсумок взаємоузгодження структури буття та предметного розподілу наук. Він створює вчення про форми руху матерії, які водночас є і рівнями організації буття, і виділяє п’ять форм руху: механічний, фізичний, хімічний, біологічний та соціальний. Розвиток матерії – це рух з одного рівня на інший. Вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Обмеження самої концепції форм руху полягає, з одного боку, в неможливості розглянути буття людини та буття духовного, а, з іншого боку – історичністю предметного розподілу наук, на основі якого вона створена.

Екзистенціальний вимір людського буття.

КОНСПЕКТ

Екзистенціалізм – (від лат – існування) один із найвпливовіших напрямків сучасної філософії ХХ століття. Сутністю філософії екзистенціалізму є те, що вона на перший план висуває ідею абсолютної унікальності людського буття, яка проявляється, насамперед, у переході (внутрішнього) душевного світу людини у (зовнішній) соціальний світ. Теоретичним принципом екзистенціалізму є творення глибинного знання про людину на основі усвідомлення нею власної недосконалості, плинності життя і невідворотності смерті

Основні представники екзистенціалізму:

а) релігійний напрямок – К. Ясперс (Німеччина), Г. Марсель

б) атеїстичний напрямок – А. Камю (Франція), Ж. П. Сартр (Франція), М. Гайдеггер (Німеччина)

Ортега-і-Гассет (Іспанія), Абаньян (Италия)

Безсумнівним досягненням екзистенціалізму є прагнення осягнути буття, як повну нерозчленовану цілісність суб’єкта і об’єкта. І несправедливо було б твердити, що екзистенціалізм не бачить об’єктивного моменту існування всього сущого. Просто екзистенція у цьому філософському вченні є буттям, яке у кінцевому підсумку спрямоване до ніщо, реальною точкою підрахунку якого є смерть. Одночасно людська екзистенція це постійне, невмируще прагнення у майбутнє.

Окрім цього, конструктивність екзистенціалізму полягає і в тому, що ця філософія по особливому тлумачить історичні людини і світу. Людина сама є історією, що своєрідно розгортається в суспільстві, природі, світі, що, безсумнівно, мають свою історію.

І, нарешті, найголовнішим в екзистенціалізмі є розкриття людини у невід’ємному від неї діянні, адже людське буття, насамперед, здатне не лише цікавитися буття взагалі, а й дбати про себе, творити власне існування.

Вершиною ж творчого характеру діяльності людини екзистенціалізм бачить – свободу. Екзистенціалізм цілком справедливо декларує себе як гуманістичну філософію. Суть цього