Філософія

Для вирішення цієї антиномії вводиться вчення про екзистенціальну комунікацію як універсальну умову людського буття. Все, що є істотним у людині і необхідним для людини, забезпечує комунікація. В процесі комунікації стає відомо, що таке – «актор» і хто грає всі ці ролі. Комунікація створює додаткові шанси для людини на благополучне існування, які різко зростають, якщо за моральне і добре люди покладають відповідальність на своє співіснування в спільноті. Але це можливо лише при комунікації. Крізь призму комунікації К. Ясперс розглядає проблему істини. Наука не може дати нам усієї істини, оскільки не може вийти за межі предметного буття та стикуватись з трансценденцією. Тому загальновідомі істини науки не мають нічого спільного з істинами філософії; перші (вони складають лише елемент істини) є істини для людського розуму, другі – для людської особистості (як екзистенція). Істина завжди особиста і тому для кожної людини своя. Критерієм істини є знову ж таки комунікація, яка не є засобом її розповсюдження, а лише засобом її досягнення.

Філософія Ясперса висуває на перший план етичні орієнтири і насамперед рішуче забезпечення свободи. Він занепокоєний тим, що на фоні «в’ялого» гуманізму переважає сцієнтизм, техніцизм, бюрократизм і пересічність.

Лінію французького екзистенціалізму в його атеїстичному варіанті започатковує Жан-Поль Сартр (1905-1980). Його турбує питання про специфіку буття людини. Сартр пов’язує буття людини не з часом, як Гайдеґґер, а з ніщо. Його цікавить питання про специфіку буття людини. Буття людини полягає в тому, що воно привносить в світ своє уявне, неіснуюче. Іншими словами, в своїй суб’єктивності людина є ніщо, або свобода.

Перший принцип екзистенціалізму – положення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя – це можливість. Немає раз і назавжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише в тій мірі, в якій вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія. У центрі екзистенціалізму Сартра – «філософія свободи». Свобода ставить людину поза закономірністю, і причинною залежністю вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ані причини, ані основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно вибирає. Свобода передбачає незалежність по відношенню до минулого, заперечення його, розрив з ним.

У такому разі по-іншому постає проблема відповідальності людини за свій вибір, за своє життя. Вибираючи себе, людина бере на себе велетенську відповідальність як за себе, так і за все людство. Вона відповідальна «за всіх». Але тут виникає дилема, яку Сартр формулює наступним чином: хочеш жити «недійсним буттям» – живи «як усі». Хочеш жити «дійсним життям» – бунтуй проти суспільства, обирай «не як усі», але бери на себе і відповідальність. Людина як єдиний творець цінностей «приречена» на свободу, котра є внутрішньою свободою вибору.

Філософський зміст психоаналітичної антропології.

Інтерес до психоаналізу проходить під знаком філософського осмислення його основних ідей, про що свідчить розробка таких нових концепцій, як «психоаналітична філософська антропологія» (Бінсвангер), «екзистенціальний психоаналіз» (Сартр, Фромм), «синтетичні уявлення про людину, засновані на сполученні ідей психоаналізу з феноменологією Гуссерля (П. Рікьор) або феноменологічним вченням Гуссерля (Л. Рау-хала), «психоаналітична герменевтика» (А. Лоренц, Ю. Хабермас), «структурний психоаналіз» (Леві-Строс, Лакан) та ін.

Л. Бінсвангер У 30-х роках Л. Бінсвангер одним з перших почав використовувати екзистенціальний підхід у дослідженні теоретичних і клінічних проблем. Звернувшись до робіт М. Хайдеггера, він включив до арсеналу своїх конструкцій такі категорії, як «буття в світі», «стурбованість», «турбота» та ін. При цьому він по-своєму інтерпретував Хайдеггерівське вчення про людське буття, вважаючи, що осмислення справжньої природи людини з необхідністю пов'язано з виявленням смислу і значення основних форм людського існування і їх взаємодії між собою. Л. Бінсвангер і М. Бос виступили проти розгляду несвідомого в якості основної характеристики людини. З їхньої точки зору, подібна трактування несвідомого несумісна з екзистенціальної ідеєю людського буття. Це не означало, що Л. Бінсвангер і М. Бос не надавали значення несвідомому в процесі клінічної терапії. Навпаки, обидва приділяли значну увагу переходу несвідомого у свідомість і розглядали цю процедуру як необхідну передумову успішного лікування пацієнтів. Тим самим вони поділяли подібні ідеї З. Фрейда. Але вони не прийняли фрейдівського теоретичного розуміння несвідомого, яке, на їх погляд, мало загальний характер і втрачало зв'язок з унікальністю людини. Використовуючи, кожен по-своєму, хайдеггерівські ідеї, Л. Бінсвангер і М. Бос зверталися не лише до несвідомого, але і до свідомості. Вони виходили з того, що невротичний спосіб буття в світі може бути зумовлений свідомими образами і фантазіями. Різного роду фобії і ілюзії можуть бути зрозумілі в термінах екзистенціального занепокоєння. У зв'язку з цим задача екзистенціального аналізу полягає у виправленні помилок, допущених класичним психоаналізом. Основне вістря критики Л. Бінсвангера і М.