Філософія

Основною ж обмеженістю екзистенціалізму слід вважати те, що цей філософський напрямок майже ігнорує думку про прогресивність взаємозв’язку філософії і науки, про раціоналізм, як цінне надбання філософської історії.

Саме ця характеристика, наприклад, екзистенціоналізм розглядає в якості основного питання своєї філософської доктрини відношення до світу людини через прагнення, через почуття, через бачення абсурду, межевою ситуацією і індивідуальної свободи. Людина в екзистенціоналізмі виокремлюється за основним питанням за проблемою свободи. Так само і феноменології особливо в етичній феноменології. Левінас, Глюксман..

Думки представників екзистенціалізму про людське буття

Важливе місце у некласичній філософії належить екзистенціалізму, витоки якого знаходяться в XIX ст. і пов’язані з іменем датського філософа Серена К’єркегора (1813-1855). Висунувши ідею «екзистенціального мислення», той вважає, що зовнішнє буття людини є «недійсним існуванням». Дійсне існування людини – її «екзистенція». Досягнення екзистенції передбачає здійснення людиною вирішального вибору, завдяки якому вона переходить від «недійсного буття» до «самої себе», єдиної і неповторної, до буття «дійсного».

Принцип естетичного – детермінація існування людини зовнішнім світом, який не залежить від її волі. Знаходячись на цій стадії в стані вибору, людина орієнтована на «насолоду».

Принципом етичного етапу є обов’язок. На цій стадії людина певною мірою звільнена від зовнішніх обставин, дійсно обирає себе.

Принципом релігійного етапу є страждання. Саме тут вибір конкретно визначений і сходження людини до самої себе завершується. Саме тут людина одержує, нарешті, всю повноту «дійсного» буття, повноту власного, унікального буття, свою екзистенцію. На цій стадії людина відмовляється від попередніх звичок існування і приймає страждання як принцип існування, приєднуючись тим самим до долі розп’ятого Христа.

Недолік сучасної йому філософії К’єркегор вбачав у тому, що в дослідженнях самої людини акцент робиться на її сутності, а саме існування переміщується на другий план. Тому завдання своє вбачав у поверненні до людини. Слід допомогти людині знайти свою правду, тобто таку істину, заради якої їй хотілося б жити і померти.

Засновником сучасного екзистенціалізму є німецький філософ Мартін Гайдегер (1889-1976). За вихідний момент всього існуючого він бере людське існування. Філософ вважає: ніщо і ніхто, крім людини, не знає про свою скінченність, смертність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття.

М. Хайдеггер, критикуючи традиційний підхід до буття, оснований на розгляді його як існуючого, як субстанції, як чогось ззовні даного і протилежного суб’єкту, вважає, що проблема, буття має сенс лише як проблема людського буття, як проблема граничних засад людського існування, дуже важливим вираженням якого є страх перед ніщо.

Структура людського бутя (екзистенція) в його цілісності позначена як «турбота». Вона становить єдність трьох моментів: «буття-у-світі», «забігання наперед» і «буття-при-внутрішньосвітовому-існуючому». Кожний з трьох розглянутих моментів «турботи» становить певний «модус» часу, «буття-у-світі» є модус минулого, «забігання наперед» – модус майбутнього, а «буття-при- внутрішньосвітовому-існуючому» – модус сьогоднішнього. Ці три модуси взаємно проникають один в одного і складають єдиний феномен «турботи».

Екзистенційне буття людини є, за Гайдеггером, принципово часовим феноменом, причому часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття, визначальну роль серед якого набувають часовість (Zeitlichkeit) та історичність (Geschichtlichkeit). Часовість, що виступає у трьох часових «екстазах» – теперішньому, минулому і майбутньому, переживається людиною як конечність людського існування (від народження до смерті). Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття – це перевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому «світ речей» закриває від людини її скінченність, людське буття повністю «поглинається» предметним або соціальним середовищем і може розглядатись як річ. У результаті виникає феномен «середньої», простої, пересічної людини замість справжньої, дійсної. Тобто ми маємо справу з «нівельованою індивідуальністю», яка хоче бути «такою, як інші», «як усі», а не собою.

Дійсне буття у Гайдеґґера виступає як усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки «перед лицем смерті». Висуваючи ідею смерті, Гайдеґґер вважає, що єдиний засіб вирватися із сфери буденності та звернутися до самого себе – це подивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої усякому людському існуванню.

Філософія Гайдеґґера разом з тим виступає як етика. Адже заклик бути самим собою означає орієнтуватися на совість. Наскільки буде реалізована совість, залежить від рішучості. Значення філософії М. Гайдеґґера визначається насамперед тим, що він досить яскраво репрезентував гуманістичну її спрямованість: світ – твій дім, не руйнуй його. Тому буття людини в світі не може бути будь-яким, а лише людським, творчим, самодостатнім.

Нарівні з Гайдеґґером лідером екзистенціального руху був Карл Ясперс (1883-1969). Він прагнув міркувати строго у філософському контексті. Центральне запитання: що є ми, люди? Яке людське буття (екзистенція) і в чому полягає його специфіка? Ми є: а) наявне буття (подібно до всіх речей) ;

б) свідомість взагалі (коли мислимо предмети в загальних категоріях) ;

в) дух (використовуємо ідеї) ; можлива екзистенція, яка може здійснитися лише через буття в світі, тобто трансценденцію.

Екзистенція і свобода в Ясперса – поняття тотожні. Характеристика свободи полягає в тому, що