Фіскальна політика як система державного регулювання економіки

Передусім слід звернутися до стандартних положень економічної теорії, що стосуються фіскальної політики, щодо яких окремі представники російської науки справедливо зазначають: «Багато в чому розпливчасті формулювання не дають цілісного уявлення про економічну політику, ефективність якої визначається використовуваною моделлю. Єдине, що потрібно одразу ж підкреслити, не слабкість економічної теорії в наданні політичних рекомендацій». І хоча я погоджуюся з цією думкою, загальні поради економістів-теоретиків (зокрема, кейнсіанського напрямку) на етапах подолання економічних криз зводяться до наступного:

проведення державою динамічної податкової політики, орієнтованої на

своєчасне реагування на зміни в економіці;

реалізація заходів податкового регулювання, спрямованих на створення

стимулів для максимального використання факторів виробництва та умов економічного зростання;

стимулювання сукупного попиту шляхом створення умов для інвестування

та збільшення державних закупівель;

мінімізація податкового тиску на економіку до настання фази піднесення.

Першу з наведених рекомендацій, враховуючи вітчизняні реалії, слід розглядати переважно в політичній, а не економічній площині. Шляхом законодавчого коригування умов справляння податків ми можемо забезпечити реагування на зміну економічної кон'юнктури, коректувати регулюючі заходи держави відповідно до цілей і завдань розвитку.

Що ж до задіяння важелів податкового регулювання і стимулювання, то в сукупності вони є потужним інструментом впливу на динаміку соціально-економічного розвитку суспільства, завдяки чому теоретично можуть застосовуватися будь-які їх комбінації. При цьому слід пам'ятати, що інтереси суспільства й держави в окремих питаннях чи на певних етапах можуть як збігатися, так і дещо різнитися. Те, що формально держава мала б відображати інтереси суспільства, зовсім не означає відсутності відхилень на практиці. Держава у своєму функціонуванні, як правило, представляє лише частину суспільства та проводить політику в інтересах цієї частини. Цим і пояснюється постійна нерозв’язаність проблеми меж податкових вилучень, забезпечення реалізації принципів справедливості й нейтральності, нерівномірності розподілу податковою тягаря. Зазначене, з різних точок зору, заслуговує на певну критику, однак не може бути подолане у кінцевому варіанті – й це слід визнати. Вітчизняний досвід використання податків як регуляторного засобу не лише не позбавлений цієї одіозної риси, а й примножує її негативні прояви. Вони до певної міри проглядалися практично в усіх рішеннях, що реалізовувалися через зміну ставок оподаткування різними податками, запроваджені різного роду пільгових механізмів окремих податків, преференційних територіальних зон, пільгових підсистем оподаткування.

Враховуючи викладене, можна сказати, що в Україні існує потреба у прийнятті остаточних рішень одночасно за декількома напрямами.

По-перше, з огляду на досвід попередніх років виникає сумнів стосовно доцільності застосування в майбутньому списання й реструктуризації податкової заборгованості. Основним їх негативним наслідком було порушення принципів справедливості в оподаткуванні, що призвело до отримання необґрунтованих конкурентних переваг одних господарюючих суб’єктів над іншими. При цьому головні економічні проблеми залишилися нерозв’язаними [ 16, с. 186].

По-друге, влада має визначитися із ключовими напрямками використання податкових пільг. Так, зниження ставок податку на прибуток підприємств для окремих галузей та розширення складу валових витрат для них, як і запровадження пільг із ПДВ, дали деяке зростання рентабельності, приріст обсягів випуску продукції. Однак технологічного оновлення процесу виробництва не відбулося. Зокрема, з початком фінансової кризи знову в тяжкому становищі опинилася вітчизняна металургія, яка ще кілька років тому отримувала значні податкові пільги. А сьогодні ми бачимо, що падіння цін на її продукцію на світових ринках стало нокаутуючим ударом через застарілість технології, яка унеможливлює зниження витратності [16, с. 423]. Тобто підприємства не вкладали заощаджені на пільговому оподаткуванні кошти в технологічне оновлення виробництва, а спрямовували їх переважно на фінансування поточної діяльності та інші потреби. Цільового призначення податкових пільг та цільового використання коштів, отриманих внаслідок користування ними, не було забезпечено, зокрема, через недосконалість національного податкового законодавства та слабкість системи податковою адміністрування.

Отже, постає питання: яким чином забезпечити податкове регулювання та стимулювання економічної активності у країні? Основні методи й інструментарій їх реалізації вироблені практикою (в тому числі світовою) та не потребують суттєвих змін, утім, можна вести дискусію щодо об'єктів і сфер їх застосування.

Запропоновані заходи податкового стимулювання потенційно здатні вплинути на виробництво товарів народного споживання. Поза увагою залишаються інші галузі, серед яких уже згадувана металургія, ряд видів машинобудування тощо. Для цих галузей, враховуючи неефективність податкових важелів (про що йшлося вище), доцільно застосувати інший напрям фіскальної політики – державні витрати. Вони можуть здійснюватися як у формі власне витрат на утримання держави та реалізацію ЇЇ функцій, так і у формі додаткових державних закупівель товарів і послуг.

В умовах сучасної фінансової економіки потрібно обережно здійснювати витрати на соціальні програми (зокрема, стосовно виплати допомоги громадянам). Хоча вони теж стимулюють сукупний ринковий попит, надмірне захоплення ними призводить у кінцевому підсумку до зменшення зацікавленості частини населення в підвищенні власного життєвого рівня, зниження економічної активності окремих індивідів, що згубно впливає на рівень виробництва у країні. Пряма підтримка населення, хоч і вельми популярна, має бути обмежена в обсягах