Гуманістична психологія. Психотерапевтичні методи, ігри, спрямовані на проекцію психічних образів

 

Гуманістична психологія виникла як напрямок, альтернативний психологічним школам середини століття, насамперед біхевіоризму і психоаналізу, і швидко сформувала власну концепцію особистості і її розвитку. 

Центром цього напрямку стали США, а лідируючими фігурами – К. Роджерс, Р. Мэй, А. Маслоу та Г. Олпорт. Американська психологія, як відзначав Олпорт, має мало власних оригінальних теорій. Але вона має велику заслугу у тому, що сприяла поширенню й уточненню тих наукових внесків, які були зроблені Павловим, Фрейдом, Роршахом та іншими. 

Вплив екзистенціалістської філософії на новий напрямок у психології не означає, що останній став лише її психологічним дублікатом. Як конкретна наукова дисципліна психологія вирішує власні теоретичні і практичні задачі, у контексті яких і варто розглядати обставини зародження нової психологічної школи. 

Кожен новий напрямок у науці визначає свою програму через протиставлення установкам уже усталених шкіл. Гуманістична психологія вбачала неповноцінність інших психологічних напрямків у тому, що вони уникали конфронтації з дійсністю в тому вигляді, як її переживає людина, ігнорували такі ознаки особистості, які конституюють її цілісність, єдність, неповторність. 

У результаті картина особистості стає фрагментарною і конструюється або як "система реакцій" (Скіннер), або як набір "вимірів" (Гілфорд), агентів типу Я, Воно і Зверх-Я (Фрейд) або рольових стереотипів. Крім того, особистість позбавляється своєї найважливішої характеристики – свободи волі – і виступає тільки як щось обумовлене ззовні: подразниками, силами "поля", несвідомими прагненнями, рольовими розпорядженнями. Її власні прагнення зводяться до спроб розрядити (редукувати) внутрішнє напруження, досягти урівноваженості із середовищем, а свідомість і самосвідомість цілком ігноруються. 

Гуманістична психологія виступила з закликом зрозуміти людське існування у всій його безпосередності на рівні, який лежить нижче прірви між суб'єктом і об'єктом, яка була створена філософією і наукою нового часу. У результаті, стверджують психологи-гуманісти, по одну сторону цієї прірви виявився суб'єкт, зведений до "раціо", - здатності оперувати абстрактними поняттями, по іншу ж – об'єкт, визначений цими поняттями. Зникла людина у всій повноті свого існування, зник і світ, яким він є у переживаннях людини. З поглядами "біхевіоральних" наук на особистість як на об'єкт, що не відрізняється ні за природою, ні за змістом від інших об'єктів світу речей, тварин, механізмів, корелює і психологічна "технологія": різного роду маніпуляції, які стосуються вивчання й усунення аномалій у поведінці (психотерапія). 

Основні положення нового напрямку – гуманістичної школи психології особистості, яка є на сьогодні однією з найбільших психологічних шкіл, сформулював Гордон Олпорт. 

М. Олпорт (1897-1967) розглядав створену ним концепцію особистості як альтернативну механіцизму поведінкового підходу і біологічному, інстинктивному підходу психоаналітиків. Олпорт заперечував і проти переносу фактів, пов'язаних із хворими людьми, невротиками, на психіку здорової людини. Хоча він і починав свою кар'єру як лікар-психотерапевт, але дуже швидко відійшов від лікарської практики, зосередившись на експериментальних дослідженнях здорових людей.

Олпорт вважав за необхідне не просто збирати й описувати факти, які спостерігаються, як це практикувалося в біхевіоризмі, але систематизувати і пояснювати їх. "Збирання "голих фактів" робить психологію вершником без голови", – писав він і своє завдання вбачав не тільки в розробці способів дослідження особистості, але й у створенні нових пояснювальних принципів особистісного розвитку. 

Одним з головних постулатів теорії Олпорта було положення про те, що особистість є відкритою і має властивість саморозвиватися. Людина насамперед соціальна істота і тому не може розвиватися без контактів з оточуючими людьми, із суспільством. Звідси неприйняття Олпортом положення психоаналізу про антагоністичні, ворожі відносини між особистістю і суспільством. При цьому Олпорт стверджував, що спілкування особистості і суспільства є не прагненням до врівноваження із середовищем, а взаємоспілкуванням, взаємодією. Таким чином, він різко заперечував проти загальноприйнятого в той час постулату, що розвиток – це адаптація, пристосування людини до навколишнього світу, доводячи, що людині властива саме потреба підривати рівновагу і досягати все нових і нових вершин. 

Олпорт одним з перших заговорив про унікальність кожної людини. Кожна людина неповторна й індивідуальна, тому що є носієм своєрідного поєднання якостей і потреб, яке Олпорт називав “trite” – риса. Ці потреби або риси особистості він розділяв на основні й інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку і є вродженими, генотипічними, а інструментальні оформлюють поведінку і формуються в процесі життя, тобто є фенотипічними утвореннями. Набір цих рис і складає ядро особистості. 

Важливим для Олпорта є і положення про автономність цих рис, яке розвинулося згодом. У дитини ще немає цієї автономності, тому що її риси ще хиткі і цілком не сформовані. Тільки в дорослої людини, яка усвідомлює себе, свої якості і свою індивідуальність, риси стають по-справжньому автономними і не залежать ні від біологічних потреб, ні від тиску суспільства. Ця автономність рис людини, будучи найважливішою характеристикою її особистості, дає їй можливість, залишаючись відкритою для суспільства, зберігати свою індивідуальність. У такий спосіб Олпорт вирішує проблему ідентифікації-відчуження, яка є однією з найважливіших для всієї гуманістичної психології. 

Олпорт розробив не тільки свою теоретичну концепцію особистості, але і методи системного дослідження психіки людини. Для цієї мети він створив багатофакторні опитувальники. Найбільшу популярність здобув опитувальник Міннесотського університету, який використовується і сьогодні (з рядом модифікацій) для аналізу профпридатності і т. д. Згодом Олпорт прийшов до висновку,