Гуманістична психологія. Психотерапевтичні методи, ігри, спрямовані на проекцію психічних образів

Невротики – це люди з нерозвиненою або неусвідомленою потребою в самоактуалізації. Суспільство по самій своїй суті не може не перешкоджати прагненню людини до самоактуалізації. Адже будь-яке суспільство прагне зробити людину своїм шаблонним представником, відчужує особистість від її суті, робить її конформною. 

У той же час відчуження, зберігаючи індивідуальність особистості, ставить її в опозицію до навколишнього світу, а також позбавляє її можливості самоактуалізуватися. Тому людині необхідно зберегти рівновагу між цими двома механізмами.

Оптимальними, вважав Маслоу, є ідентифікація в зовнішньому плані, у спілкуванні з навколишнім світом, і відчуження у внутрішньому плані, у розвитку самосвідомості. Саме такий підхід дає людині можливість ефективно спілкуватися з навколишніми й у той же час залишатися самою собою. Ця позиція Маслоу зробила його популярним у середовищі інтелектуалів, тому що багато в чому відбивала погляди цієї соціальної групи на взаємозв'язок між особистістю і суспільством. 

Оцінюючи теорію Маслоу, необхідно відзначити, що він був навряд чи не першим психологом, який звернув увагу не тільки на відхилення, труднощі і негативні сторони особистості. Одним з перших він досліджував досягнення особистого досвіду, розкрив шляхи саморозвитку і самовдосконалення будь-якої людини. 

Ще один представник гуманістичної школи, Карл Роджерс (1902-1987), закінчив Вісконсинський університет, відмовившись від кар'єри священика, до якої готувався з юності. Він захопився психологією, і робота практикуючим психологом в Центрі допомоги дітям дала йому цікавий матеріал, який він узагальнив у своїй першій книзі "Клінічна робота з проблемними дітьми" (1939). Книга мала успіх і Роджерса запросили на посаду професора до університету Огайо. Так почалася його академічна діяльність. У 1945 році Чикагський університет надав йому можливість відкрити консультаційний центр, у якому Роджерс розробляв основи своєї недирективної "терапії, центрованої на клієнті". У 1957 році він переходить у Вісконсинський університет, де веде курси психіатрії і психології. Він пише книгу "Свобода вчитися", у якій відстоює право студентів на самостійність у їх навчальній діяльності. Однак конфлікт з адміністрацією, яка вважала, що професор надає занадто багато волі своїм студентам, привів до того, що Роджерс пішов з державних університетів і організував Центр для вивчення особистості – вільне об'єднання представників терапевтичних професій, у якому і працював до кінця життя. 

У своїй теорії особистості Роджерс розгорнув визначену систему понять, у яких люди можуть створювати і змінювати свої уявлення про себе, про своїх близьких. У цій же системі розгортається і терапія, яка допомагає людині змінити себе і свої відносини з іншими. Як і для інших представників гуманістичної психології, ідея цінності й унікальності людської особистості є центральною для Роджерса. Він вважає, що той досвід, який виникає в людини у процесі життя, і який він називав "феноменальним полем", індивідуальний і унікальний. Це світ, створений людиною, і він може збігатися або не збігатися з реальною дійсністю, тому що не всі предмети, які входять у навколишнє, усвідомлюються суб'єктом.

Ступінь тотожності цього поля реальної дійсності Роджерс називав конгруентністю. Високий ступінь конгруентності означає: те, що людина повідомляє іншим, те, що відбувається навколо, і те, що вона усвідомлює, більш-менш збігаються між собою. Порушення конгруентності приводить до росту напруженості, тривожності і, у кінцевому рахунку, до невротизації особистості. До невротизації приводить і відхід від своєї індивідуальності, відмовлення від самоактуалізації, яку Роджерс, як і Маслоу, вважав однією з найважливіших потреб особистості. Розвиваючи основи своєї терапії, учений поєднує в ній ідею конгруентності із самоактуалізацією. 

Говорячи про структуру Я, Роджерс особливе значення надавав самооцінці, у якій виражається сутність людини, його особливість. 

Роджерс наполягав на тому, що самооцінка повинна бути не тільки адекватною, але і гнучкою, мінливою в залежності від ситуації. Ця постійна зміна, вибірковість стосовно навколишнього і творчий підхід до нього при відборі фактів для усвідомлення, про яке писав Роджерс, доводить зв'язок його теорії не тільки з поглядами Маслоу, але і з концепцією "творчого Я" Адлера, яка вплинула на багато теорій особистості другої половини XX століття. При цьому Роджерс не тільки говорив про вплив досвіду на самооцінку, але і підкреслював необхідність відкритості назустріч досвіду. На відміну від більшості інших концепцій особистості, які наполягають на цінності майбутнього (Адлер) або впливі минулого (Юнг, Фрейд), Роджерс підкреслював значення сьогодення. Люди повинні навчитися жити в сьогоденні, усвідомлювати і цінувати кожен момент свого життя. Тільки тоді життя розкриється у своєму справжньому значенні і тільки тоді можна говорити про повну реалізацію, про повне функціонування особистості. 

У Роджерса, відповідно, був свій особливий підхід до психокорекції. Він виходив з того, що психотерапевт повинен не нав'язувати свою думку пацієнту, а підводити його до правильного рішення, яке останній приймає самостійно. У процесі терапії пацієнт вчиться більше довіряти собі, своєї інтуїції, своїм відчуттям і спонуканням. Починаючи краще розуміти себе, він краще розуміє інших. У результаті і відбувається те "прозріння", яке допомагає змінити свою самооцінку, "реструктурувати гештальт", як говорить Роджерс. Це підвищує конгруентність і дає можливість прийняти себе і навколишніх, знижує тривожність і напругу.