Історія української культури

До слов’ян належать українці, білоруси, росіяни, поляки, чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, словенці та інші. Проте відомо, що було ще багато народів та народностей, що були розселені у Греції, Північній Африці та Іспанії. Згодом ці народи були асимільовані так само як і поморські слов’яни, що потрапили під владу Тевтонського уряду у XII XIV ст. Є дуже цікава версія щодо походження етноніму «слов’яни». На межі XIX XX ст. мовознавець І. А. Болуен де Куртене висунув теорію, що «слов’яни» могли виникнути в середовищі римлян, які захопили на східних кордонах слов’янської держави багато рабів, імена який закінчувались на «слав» тобто Владислав, Мирослав, Борислав і т. д. Римляни почали називати всіх рабів саме іменами з таким закінченням, а слов’яни вже перейняли від них свою назву. Але ця теорія дуже сумнівна. Чому такий могутній народ як римляни почали звертати увагу саме на слов’ян і називати їхніми іменами своїх рабів? І з яких причин слов’яни перейняли свою назву від римлян, у тому числі й східні, які ніколи не були під їхньою владою? А сам І. А. Болуен де Куртене спирався на слов’янське походження цього кореня, а це означає, що слов’янам не потрібно було ні в кого запозичувати цю назву. Почав дискусію про батьківщину слов’ян у XII ст. відомий руський літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, де сіли, на котрому місці». Саме ця його фраза започаткувала дунайську теорію походження, яка протягом 13-15 століть була домінуючою в працях польських та чеських істориків. Цю теорію також підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М. Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інші. Нині дунайську теорію походження слов’ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О. Н. Трубачов. Аналізуючи давньослов’янську мову, дослідник виявив в ній праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов’яни сусідили з праіталіками, десь в Подунавії, і тільки міграція кельтів в середньодунайські землі примусила слов’ян, на думку О. Н. Трубачова, посунутися на північ від Карпат і у Повіслення. Тут почалося зближення слов’ян з балтським субстратом. Проте ця теорія має свої недоліки. В. В. Сєдов відзначив, що археологія не може підтвердити цю гіпотезу. В лінгвістичних побудовах, що стосуються того питання, мова може йти про якийсь середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов’янської мови. У добу Середньовіччя з’явилась ще одна версія слов’янського етногенезу – скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки. Ця теорія, яка згодом була підхоплена багатьма європейськими вченими 15-18 століть, базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ та захід. Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов’яни з покон віків жили на одних і тих же місцях. Вони були переконані, що давні письменники не могли не писати про слов’ян, але вживали інші етноніми. Тому з слов’янами ідентифікували по черзі майже всі народи, які жили між Одрою і Дніпром, і про яких так чи інакше згадували давні автори, їх ототожнювали не лише зі скіфами чи аланами, але й з гетами, кельтами, фракійцями, фінами і венедами, навіть готами, лугіями, вандалами тощо. Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов’ян: аллохтоністичний і автохтоністичний. На початку ХІХ століття розпочинається новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле: «Слов’янські старожитності» започаткувала Вісло – дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у 2 столітті до н. е. існувала балто- слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов’яни,, прабатьківщиною яких Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь. Прихильниками цієї теорії були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Також відомою працею про етногенез слов’ян