Історія української культури. Частина 2

На сьогодні термін «постмодернізм» освоєний кінематографом, театром, музикою, образотворчими мистецтвами, філософією, психоаналізом, теологією, й у сучасному розумінні постмодернізм – це тип мислення, тип свідомості людини ХХ-ХХІ ст. – світогляд, що відповідає вимогам сучасної культури.

Найбільш відомими представниками постмодернізму, крім Ліотару, є Жак Дерріда (1930-2004), Фелікс Гваттарі (1930-1992), Жиль Дельоз (1925-1995), Мішель Фуко (1926-1984), Жан Бодрійяр (1929-2007), а в їх роботах ми стикнемося з основними характеристиками: плюралізм поглядів, відмова від загальних положень; поліфонічність філософського підходу; реабілітація інтуїтивного пізнання реальності; панування випадковості, спонтанності; актуалізація проблеми профанації, копій, симулякрів. Постмодерністи вдаються до деконструкції усіх усталених понять, звільнення справжнього змісту ідеологічних схем. Запропонована постмодернізмом методика структуралізму, побудована на розкритті структур та моделей, що лежать в основі різноманітних суспільних та культурних явищ, була використана в антропології – Клод Леві-Строс (1908-2009), лінгвістиці – Роман Якобсон (1896-1982), психоаналізі – Жак Лакан (1901-1981), психології – Жан Піаже (1896-1980), математиці – Ніколя Бурбакі (колективний псевдонім групи французьких математиків). Одяг, література, етикет, техніка, міф можуть бути на таких засадах розглянуті як своєрідні мови, приховані системи протиставлень, які визначають поведінку певних соціальних груп, характер взаємодії різних культур та субкультур. Структуралізм та постструктуралізм вплинули, в свою чергу, на формування семіотики як науки про знаки та знакові системи, представниками якої є Умберто Еко (народ. 1932), Юлія Кристева (народ. 1941), Юрій Лотман (1922-1993). Умберто Еко не тільки виклав свої естетичні погляди в публікаціях теоретичного характеру, але й втілив у художній формі, насамперед у своєму філософсько-детективному бестселері «Ім’я троянди», своєрідній постмодерній енциклопедії з середньовічної та карнавальної культури. Іншими відомими прикладами постмодерної літератури є романи Патріка Зюскінда «Парфуми: історія одного вбивці» (1985), Джона Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

Таким чином, постмодернізм – певна ситуація в культурі, яка знаходить своє відображення не тільки у філософії та естетиці, але й науці, релігії, політиці та інших формах життя людини і суспільства, творах мистецтва, які вписуються в загальнокультурний контекст постмодерної парадигми. Ключовими для постмодернізму поняттями є «смерть автора» та «смерть Бога». Остання була проголошена ще Ф. Ніцше наприкінці ХІХ ст., але саме в ситуації постмодернізму більш деталізована у концепціях «теології смерті Бога», деміфологізації Нового Заповіту, «безрелігійного християнства». Смерть же автора означає, що книги та їх автор опиняються в єдиному дискусійному просторі, залишаючи без однозначної відповіді питання, хто кого насправді народжує та змінює.

Постмодернізм формує культурний простір, в якому панують:

гра, насамперед мовна;

плюралістичність, поліваріантність, свідомий еклектизм, синтез мистецтв;

діалог, комунікативні практики;

модель світу як «синтезатора» усіх елементів національної культури;

переривчастість «свідомого й несвідомого, що означає й означуваного, уявлюваного й символічного»;

включення масової культури та кітчу у поле культурних досліджень;

естетизація низького й потворного (згадаємо феномен Квентіна Тарантіно) ;

інтерес до маргінальності й божевілля (М. Фуко, «Історія божевілля в класичну епоху») ;

розмивання традиційних культурних, соціальних, релігійних та гендерних опозицій;

відкидання канону, догми, ієрархії;

переосмислення біблійних образів і сюжетів в бік апокрифічності та неканонічності;

увага до культурних практик повсякденності, приватного життя.

Постмодерна культура є міждисциплінарним та кроскультурним явищем, в якому розмивається межа між сакральним (священним) та профанним, релігією та наукою, Заходом та Сходом. Виникає поняття «відкритого суспільства» (К. Поппер), «відкритого твору» (У. Еко).

Вплив західноєвропейських постмодерних тенденцій на українську культуру був ускладнений перебуванням України на той час у складі Радянського Союзу та мінімізацією зовнішніх культурних зв’язків. Природно, що український постмодернізм реалізувався насамперед у літературі. Адже художня проза дозволяє експериментувати зі словом більш вільно, ніж це можливо, скажімо, у філософському тексті. З іншого боку, література дозволяє автору висловлювати свої думки опосередковано, приховано, або взагалі писати «у стіл», для наступних поколінь.

Першим етапом українського постмодернізму став київський літературний андеграунд 70-80-х рр., а його найбільш видатними представниками Володимир Діброва (народ. 1951), Богдан Жолдак (народ. 1948) та Лесь Подерв'янський (народ. 1952). Їх твори тривалий час існували в самвидаві, а відразу як стали виходити в офіційному друці, здобули широку популярність. Ці автори відомі не тільки своєю прозою, драматургією, але й есеїстикою, перекладами, кіносценаріями. Крім того, Подерв'янський відомий художник, а Жолдак був ведучим кількох ТВ програм. В. Діброва, Б Жолдак та Л. Подерв'янський відкрили певні соціально-психологічні виміри пізньорадянського періоду, комбінуючи різні мовні рівні, включаючи так званий суржик, та використовуючи текстуальні винаходи чорного гумору та театру абсурду. Подерв'янський створює «гротескну і монструозну реальність», його кітчеві сценки з використанням ненормативної лексики, які перелицьовують фольклорні («Сказка про рєпку»), класичні літературні («Гамлєт, або Феномен датського кацапізму», «Данко») та навіть історичні сюжети («Павлик Морозов»).

Проте творчість названих авторів та їх зв’язки з естетикою Даниїла Хармса (1905-1942), Семюела Беккета (1906-1989) та інших провідних російських та європейських представників модернізму та постмодернізму значно меншою мірою відомі та досліджені на Заході, на відміну від наступного покоління митців, творчість яких приходиться на той період, коли в західноєвропейській літературі культурні надбання та оригінальність постмодернізму все частіше ставляться під сумнів. В українській критиці подібні дискусії також нерідко закінчуються невтішними висновками,