Історія української культури. Частина 2

Відрив абстрактного мистецтва від національних традицій привів до заперечення пізнавальної та виховної функцій мистецтва, його соціальної спрямованості. На сторінках журналу «Коло і квадрат» – теоретичного органу французьких абстракціоністів – абстрактність, безпредметність мистецтва абсолютизувалася. Твори абстракціоністів ніяк не пов’язані з дійсністю, являють собою нагромадження кольорових плям, геометричних фігур. К. Малевич як один з провідних абстракціоністів у своїх роботах, наприклад, взагалі намагався звести живопис до двох кольорів – білого і чорного, малюючи чорні квадрати на білому тлі. Замість об’єктивної дійсності Піт Мондріан (1872-1944), В. Кандинський, К. Малевич ввели у свою творчість суб’єктивний світ однієї людини – художника. Так абстракціоністи абсолютизували світ власних переживань та емоцій.

Весь потенціал модерністського світогляду відбився також на формуванні уявлень про елітарну культуру. Елітарна культура (фр. elite – відібране, найкраще) створюється привілейованою частиною суспільства або професіоналами та призначена для освіченого споживача. Як субкультура вона завжди доволі замкнена та протистоїть масовій культурі, але згодом масова культура адаптує досягнення елітарної культури до потреб більшості у суспільстві. Концепція елітарної культури на початку ХХ ст. була розроблена іспанським філософом Хосе Ортегою-і-Гассетом (1883-1955). Поширена формула елітарної культури: «мистецтво заради мистецтва», а прикладами може бути класична музика, живопис С. Далі, П. Пікассо.

Спираючись на світоглядний фундамент модерністських пошуків, український модернізм вирізнявся визначальною значущістю опори на традиції народного мистецтва. Показовим є творчий шлях М. Бойчука, який народився в Західній Україні, вивчав мистецтво та ознайомився із багатовіковими художніми традиціями у Львові, Кракові, Німеччині. В подальшому він прагнув не тільки створити свою концепцію відродження усіх видів українського мистецтва, але й відшукати нові традиції для розвитку в Україні сучасного національного стилю. В результаті цих пошуків М. Бойчук пов’язав українське мистецтво з мистецькими ідеалами Західної Європи, з вимогами сучасності. Саме у творчості українських модерністів весь час відчувається романтична схильність до історії та сучасного побуту українського села, до фольклору, народних пісень, танців, що зумовило продовження модерністських пошуків, відтворення образних і стилістичних знахідок цього часу в подальшому – у художній культурі сучасної України.

Модернізм отримав можливості для розвитку у вітчизняній культурі після тривалого періоду розбрату, бурхливих подій в житті Російської імперії, частиною політичного та культурного простору якої була Україна, як-то Перша світова війна 1914-1918 рр., Лютнева і Жовтнева революції 1917 р. В результаті останньої до влади прийшли більшовики, відразу після чого в країні розпочалася громадянська війна, хід якої виявився особливо не передбаченим і мінливим на території України. Цей час став не тільки першим етапом державотворення після Гетьманщини, але й досить плідним для української культури. Зокрема, за часів панування в Києві уряду гетьмана П. Скоропадського була заснована перша Українська Академія наук, а в вирішальних політичних подіях брали безпосередню участь такі відомі діячі української культури, як М. Грушевський та В. Винниченко. Саме тоді розпочинають свою творчу діяльність ті, хто пізніше став в перші лави нової української інтелігенції після остаточної перемоги Радянської влади в Україні, і ті представники української інтелектуальної еліти, які чинили опір тоталітарному режиму та стали його першими жертвами.

В грудні 1922 р. був заснований Радянський Союз, і Українська Радянська Соціалістична Республіка стала другою за розміром його складовою. Столицею нового утворення у 1919-1934 рр. був Харків, який відрізнявся сильнішими симпатіями до більшовицької влади, ніж Київ в ті часи. Харків же став і центром культурного життя, плідним середовищем для утворення різноманітних творчих об’єднань. Найбільш відомими серед них були перша масова літературна організація «Плуг» (під керівництвом С. Пилипенко), літературна організація пролетарської орієнтації «Пролеткульт», що ставила завдання створення пролетарської культури і члени якої доклали зусиль для створення інших літературних організацій, насамперед, «Гарту» (засновник В. Еллан-Блакитний) та «Вапліте» (М. Хвильовий, М. Яловий, М. Куліш, П. Тичина). Серед діячів української культури 20-х рр. були й прихильники таких модерністських течій, як символізм (П. Тичина), футуризм (М. Семенко). Низка письменників, що вимагали створення нової української літератури, орієнтованої на кращі світові взірці, отримала назву неокласиків (М. Рильський, М. Зеров). В поезії знаходилось місце як для фольклорної, народнопісенної образності, ліричності, так і філософської насиченості та змістовної глибини європейського ґатунку, романтичних поривань та реалістичного начала. Основна тема прозових творів була визначена тими подіями, які відбувались в житті людини та суспільства, палкими надіями та їх спотвореною реалізацією. Зі сторінок роману Юрія Яновського «Чотири шаблі» (1930) постають селяни-партизани, у видатному творі Валеріана Підмогильного «Місто» (1928) процес урбанізації життя та свідомості українського селянина за рахунок відмови від традиційних засад його світосприйняття. В прозових творах Миколи Хвильового (1893-1933) розкриваються пошуки істини українськими революційними інтелігентами, опанування ідеалів та розчарування в них («Я (Романтика) «, «Сині етюди», «Вальдшнепи», «Санаторійна зона»). Надзвичайно широка палітра ідейно-естетичних поглядів спонукала до літературної дискусії, яка точилась в українському культурному середовищі, її найбільше пожвавлення прийшлося на 1925-1927 рр. Українські модерністи, що зазнали найбільшого впливу з боку італійського та російського футуризму, прагнули, з одного боку, подолати провінційний статус по відношенню до Західної Європи, а з іншого, утвердити свою