Історія української культури. Частина 2

 

 

Сучасна культура відрізняється динамікою та неймовірним масштабом гостроти протиріч, величезними досягненнями і трагічними втратами, неабияким різноманіттям духовного життя. Українську культуру ХХ ст., з одного боку, вже важко відокремлювати від розвитку світової культури, з іншого боку, дуже яскравою становиться її своєрідність, наприклад, визначна роль політичного чинника. Величезний гуманістичний потенціал світової культури вже на початку ХХ ст. базувався на досвіді попередніх епох.

Проблема людини постала на новому рівні, було акцентовано увагу на екзистенційних, психологічних, філософсько-релігійних вимірах людського буття. В той же час ХХ ст. стало епохою масових соціальних зрушень, революційних перетворень, двох світових війн, тоталітарних режимів, які поставили під сумнів реалізацію в сучасному суспільстві базових людських прав та свобод. Виникає феномен масової, дегуманізованої культури та загострюється її протистояння з елітарною культурою, проте часто в одних і тих же культурних явищах поєднуються комерційний характер продукту, орієнтація на масовий попит та прибуток й одночасно певна інтелектуальна шарада, гра з читачем, глядачем, слухачем. Особливо це стосується літератури і образотворчих мистецтв.

Саме в ХХ ст. стають очевидними вразливі результати і негативні аспекти науково-технічної революції. Розвиток індустріальної цивілізації сягає свого апогею і одночасно виявляє внутрішні проблеми та конфлікти, пов’язані не тільки з масштабним ростом виробництва та споживання (проблеми бруду, чистої води та повітря), ядерної зброї (проблеми її розповсюдження та ядерних відходів), але й власно розвитком наукових технологій, зокрема в галузі медицини, які актуалізують проблему людини як духовної та моральної істоти (евтаназія, генна інженерія, трансплантація органів та ін.).

В цілому ХХ ст., безумовно, епоха глибокої кризи в багатьох сферах соціального, культурного, духовного життя. Кризи зазнала беззастережна віра у людський прогрес, безумовну позитивну та перетворюючу роль техніки. Складне випробування переживають християнство та його інститути; реалістичний метод та усталена система жанрів та стилів.

Європейські досягнення у науці та техніці, мистецтві та релігії, моралі та праві, розвиток уявлень про красу, добро, свободу як основу ціннісної системи людства стали фундаментом й для сучасної української культури.

Перша половина ХХ ст. стала часом панування модерністського напряму в мистецтві та інших формах культурного життя, що відображував розчарування, розгубленість людини. Джерелом нового світогляду були погляди відомих філософів XIX-XX ст., зокрема Артура Шопенгауера (1788-1860), Фрідріха Ніцше (1844-1900), Анрі Бергсона (1859-1941) та Зиґмунда Фрейда (1856-1939). Основою модерністської ідеології стало критичне ставлення до попереднього досвіду людства, а також принцип плюралізму. Плюралізм (лат. pluralis – множинний) протистоїть стандартизації буття людства та передбачає множинність науково-філософських, творчих світобачень та є ідейним підґрунтям різних мистецьких новацій. Колишню ієрархічну систему цінностей і норм замінили еклектична суміш ціннісних орієнтацій, принципова орієнтація на майбутнє і водночас анормативність, уседозволеність, епатажність, принципова орієнтація на новизну у всьому.

Модернізм (фр. modernisme – новий, сучасний) – термін, що має різні значення та інтерпретації. Традиційно сприймається як художньо-естетична система, що існувала на початку ХХ ст. та відображувала