Історія української культури. Частина 2

Ще одне відкриття ХХ ст. – це світові війни. Початок сторіччя співпав з всебічною кризою гуманістичного світогляду, яка була посилена Першою світовою війною. Людство вперше було втягнуто у світову бійку, що сприяло втраті людяності, краху традиційних культурних цінностей. Друга ж світова війна увійшла до історії як сама жорстока та жахлива бійня за все існування людства. Зрозуміло, що розвиток української, як і всієї радянської культури взагалі загальмував внаслідок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., під час якої Радянська Україна не тільки зазнала безпрецедентних руйнацій та людських втрат, але й опинилася на перетині геополітичних інтересів різних держав і в ситуації різноспрямованих військово-політичних симпатій населення внаслідок взаємних історичних непорозумінь та невиправданих образ. Цей розкол досі справляє глибокий вплив не тільки на електоральні уподобання, але й на палітру культурного життя України. Можна згадати той резонанс, який викликала публікація в 2009 р. роману Василя Шкляра «Чорний ворон».

Багато з тих, хто зберігав свою прихильність радянській Батьківщині та захищав її із зброєю в руках або своїм разючим пером у Великій Вітчизняній війні, в тому числі діячі культури, мистецтва, журналісти, сподівалися на переміну політичного клімату в Радянському Союзі після закінчення війни, лібералізацію суспільного, релігійного життя. Замість цього у другій половині 40-х рр. розпочинається новий наступ на українську інтелігенцію, знову стали відчутними звинувачення в українському націоналізмові. Зокрема, помічник М. Хрущова з ідеології К. Литвин жорстко розкритикував перший том «Історії України», що вийшов ще під час війни звинувачуючи його авторів насамперед у відсутності класового підходу та недостатньому висвітленні позитивної ролі російської літератури. Подібна ж оцінка була висловлена по відношенню до опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» (1951). В тому ж році Володимир Сосюра (1898-1965) за вірш «Любіть Україну!» був звинувачений у націоналізмові. Невідомо, яка хвиля репресій очікувала на радянську культурну еліту далі, але 5 березня 1953 р. Сталін помер. Смерть тирана викликала не тільки подих полегшення, але й активізувало роздуми про майбутню долю української культури. Відбувалось відновлення історичної науки. Так, в 1957 р. був заснований «Український історичний журнал». Трохи згодом розпочалась публікація Української Радянської Енциклопедії, а також низки багатотомних праць, як-от «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури», «Словник української мови», «Історія міст і сіл України». Розвивались й інші наукові галузі.

Слідом за засудженням культу особистості та викриттям злочинів сталінізму проти власного народу українська інтелігенція вимагала реабілітації своїх репресованих в сталінські часи колег. З’явилось нове покоління письменників, поетів і критиків – Василь Симоненко (1935-1963), Ліна Костенко (народ. 1930), Іван Дзюба (народ. 1931), Іван Драч (народ. 1936), Дмитро Павличко (народ. 1929) та ін. Разом із своїми російськими колегами і товаришами по письменницькому цеху вони належали до генерації шестидесятників, що вимагали свобод та реформ, набагато радикальніших, ніж ті, на які відважувалась іти партійна еліта на чолі з М. Хрущовим. Невдовзі після того як в 1962 р. особисто Хрущовим, а потім провладною пресою була піддана критиці низка російських письменників, був розпочатий наступ і на українську інтелігенцію, зокрема, розгромлена творчість таких літературознавців, як Дзюба, Сверстюк, Світличний. Незважаючи на це, як і в 20-ті рр., українська партійна еліта підтримала патріотичні намагання інтелігенції. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест закликав розповсюджувати українську мову у вишах та школах, берегти її як «найдорожчий скарб». В 1979 р. за партійної ініціативи був створений Київський академічний Молодий театр.

Проте такі коливання державницьких симпатій не могли зупинити створення дисидентського руху, започаткованого вищезгаданими шестидесятниками, до яких приєднались пізніше Василь Стус (1938-1985), Михайло Осадчий (1936-1994) та ін. Найбільш радикальних форм цей рух набув у діяльності таємних груп, що виникають наприкінці 50-х -початку 60-х рр. Причетні до цих організацій, зокрема відомий дисидент Левко Лук’яненко (народ. 1928), були ув’язнені, але симпатії до пропагованих ними ідей і опір русифікації зростали серед всіх верств української інтелігенції. Нового імпульсу діяльність дисидентів здобула після підписання Радянським Союзом Гельсінкської угоди, що призвело до виникнення гельсінкських груп, відкритих громадських організацій, які завдяки своєму статусу могли відігравати суттєву позитивну роль в громадському житті. Важливими етапами у формуванні самосвідомості української інтелігенції стали також утворення Українського культурологічного клубу у 1987 р. і заснування Народного Руху України.

Започатковані М. Горбачовим у другій половині 80-х рр. реформи не тільки дали поштовх до подальшої лібералізації суспільного та економічного життя, але й сприяли припиненню культурної ізоляції Радянської України та інтенсифікації міжкультурного та міжконфесійного діалогу із Заходом.

Ще одним яскравим визначенням сучасного суспільства та його сутністю є відсутність локального соціуму, який би зміг самовизначитися поза світовою спільнотою. Сучасне суспільство демонструє не просто особливий соціальний лад,