Категорія “стиль життя” та її соціокультурна експлікація

Радянська психологія розглядала людину як суб’єкта діяльності. Засновник діяльнісного підходу до дослідження особистості О. Н. Леонтьєв вважав, що людське життя є сукупністю, системою діяльностей, що змінюють одна одну, а людина, згідно з таким підходом, є суб’єктом соціальних діяльностей, завдяки яким здійснюється як інтеріоризація зовнішніх дій, так і екстеріоризація внутрішнього життя особистості.

Західна психологія обрала протилежний напрям пошуків, і перший крок був здійснений А. Адлером, засновником індивідуальної психології. Адлер виходив із розуміння індивідуальності як цілісного й цілеспрямованого утворення і своєю теорією визначив методологію дослідження стилів життя у західній психології, яка будується на таких основних положеннях: 1) стиль представляє собою прояв цілісності індивідуальності; 2) стиль пов’язаний з певною цілеспрямованістю й системою цінностей особистості; 3) стиль виконує компенсуючу функцію, допомагаючи індивідові найбільш ефективно пристосуватись до вимог соціосередовища. Ця теорія протистоїть схемі діяльнісного підходу: в ній висхідним пунктом є цілісна людська індивідуальність, а стиль життя розглядається як вираження цієї цілісності, що проявляється в індивідуальних особливостях соціальної поведінки.

У дисертації зазначається, що поряд із суттєвими розбіжностями між діяльнісним та персонологічним підходами у дослідженні стильових характеристик індивідуальності існує і багато спільних рис. Так, обидва напрями пов’язують стилі з індивідуальністю, що розглядається як цілісна, цілеспрямована, ієрархічно організована система. І ті й інші підкреслюють компенсаторну функцію стилю, завдяки якій індивідуальність пристосовується до вимог середовища. Про можливість інтегративного підходу може свідчити як мультифакторна теорія індивідуальності (Д. Ройс та Е. Поуелл), так і єдина концепція стилю людини (А. Лібін). Для побудови єдиної концепції стилю, на думку дисертанта, необхідно знайти такі характеристики взаємодії суб’єкта з середовищем, які б мали відношення до стильових феноменів різних рівнів індивідуальності і пояснювали б наявність зв’язків між ними. І в останній час можна спостерігати зміщення акцентів в поясненні детермінації стилю від факторів середовища до індивідуальності. Це, як вважає автор дисертаційного дослідження, є відображенням закономірного дослідницького руху від діяльності через стиль до індивідуальності.

У другому параграфі – “Культурно-історичні типи індивідуальних стилів життя” – здійснюється порівняльно-культурологічне дослідження та виявляється світоглядна специфіка західної та східної культури, які репрезентують відповідно діяльнісний та недіяльнісний способи світовідношення та породжують адекватні їм стилі життя. Особлива увага звертається при цьому на ті моделі життя, що викристалізовуються на підгрунті найбільш впливових релігійно-філософських традицій. В межах східної культури такими є даосизм та конфуціанство з їх містично-інтуїтивістським та прагматично раціоналістичним світосприйняттям. Виражаючи дві основні тенденції, характерні для східної культури, вони об’єднані глобальною аскетично-споглядальною парадигмою “недіяння”, невтручання в природний світопорядок соціального та космічного.

У західній культурі домінує орієнтація на активне відношення до світу, реалізується його діяльнісна модель. Започаткована в добу античності, ця модель характеризувалась максимально пластичним, тілесним світосприйняттям та життєпроявом в усіх його вимірах, які, однак, вона втрачає у Середні віки. На зміну приходить дуалістичне протистояння тіла та духу з явною домінантою останнього як верховного регулятора індивідуальної діяльності та вищої цінності. Панівним стає аскетичний стиль життя, котрий, на противагу східній самодостатності аскетизму, що мав за мету розчинити індивідуальність в субстанційності абсолюту та особистісне духовне самознищення, не був самоціллю, а лише засобом, метою ж було подолання гріховності, “тварності” і набуття благодаті бога, що дарувалася не будь-кому, а тільки певному індивіду за цілком конкретні діяння.

Основними рисами життєвого стилю в епоху Відродження та в Новий час є утилітарний практицизм, що межує із гедонізмом та знаходить своє відображення в культурі бароко. Класицизм, що прийшов йому на зміну, значною мірою потіснив емоційність та імпульсивність життєпроявів особистості, “легалізувавши” лише моральні почуття. Домінуючим принципом світовідношення тут стає наслідування античності.

Гедоністичний пафос посилюється та набуває більш витончених, рафінованих форм в культурі та мистецтві рококо, що виражає передусім особливості дворянського стилю життя, сповненого вишуканої чуттєвості.

Провідним стилетворчим фактором романтичного стилю життя стає діяльний аскетизм з його суб’єктивною ліричною стихією. Концепція романтизму відображає стиль епохи кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст., однак романтичний тип особистості залишається для європейської культури одним із найбільш привабливих і постійно відтворюється в тих чи інших модифікаціях наступними епохами.

Кінець ХІХ-початок ХХ століття позначений розкладом найбільших стилістичних спільностей та розмаїттям стилів на всіх соціокультурних рівнях. Відсутність єдиного стилю тут супроводжується очікуванням глобальних соціально-історичних потрясінь, відсутність кардинальних ідей часу переживається як позачасовість, а відсутність єдиної моделі “ідеальної людини” – як безстильність. Єдиним життєздатним стилем, породженим цим часом, є модерн, основною ознакою якого є переважання форми над змістом. Модерністський стиль життя розвивається у двох напрямах: утилітаризації форм життєдіяльності людини, результатом чого є виникнення ділового та спортивного стилів, а також створення протестних, опозиційних та революційних моделей поведінки. Саме в межах останнього закладаються передумови для появи культури соціалістичного типу, основним завданням якої є трансформація гедоністичних та аскетичних проявів життя відповідно у тілесно-чуттєву основу святкового та радісного світосприймання (гедонізм) і принцип розумних потреб (аскетизм). Синтез цих елементів мав