Компетентнісно зорієнтоване навчання: запитання і відповіді, запитання без відповідей

Видається, що українські вчені й освітянське керівництво останнім часом усе очевидніше схиляються до першого підходу. Так, якщо в Концепції літературної освіти (затверджена колегією МОН у серпні 2010 року) йдеться про формування лише компетенцій (дефініція вживається як синонімічна до «компетентність») : читацьких, мовленнєвих тощо, то Державний стандарт базової і повної середньої освіти (листопад 2011 року) містить обидва поняття і подає їх визначення:

Компетентність – набута у процесі навчання інтегрована здатність учня, що складається із знань, умінь, досвіду, цінностей і ставлення, що можуть цілісно реалізовуватися на практиці.

Компетенція – суспільно визнаний рівень знань, умінь, навичок, ставлень у певній сфері діяльності людини.

Перша відмінність, що впадає в око, полягає в тому, що компетентність – це особистісна якість, компетенція – сформований державою, тобто заданий зовні перелік вимог до рівня навченості, який пред'являється учневі для опанування.

Визначають компетентність і як «рівень готовності й уміння діяти», (О. Савченко)  , що за своїм змістом тотожне дефініції «здатність». З'ясування сутності поняття «готовність» допоможе визначити ще одну відмінність компетенції і компетентності.

У науці існують різні погляди на зміст дефініції «готовність». Представники функціонального підходу (Д. Узнадзе, В. М'ясищев та ін.) розглядають її крізь призму психічних процесів, прихильники особистісного підходу (В. Сластьонін, Б. Ананьєв та ін.) трактують готовність як прояв індивідуальних якостей. Однак усі відзначають обов'язкову наявність у структурі готовності позитивної настанови (мотивації) і свідомого прагнення до діяльності.

Саме позитивної настанови, яка формується, серед іншого, на основі позитивного досвіду діяльності, оскільки негативний досвід «блокує» формування позитивної настанови і прагнення діяти. «Усвідомлення прагнення» передбачає, що учень знає і осмислює свої психолого-фізіологічні особливості, здібності, можливості, межі власного знання і не-знання, уміння і не-вміння, нахили, установки, особистісно значущі смисли читацької діяльності, себе як читача.

Таким чином, вносимо зміни у нашу «формулу»: додавши до компетенції позитивний досвід діяльності учня як суб'єкта діяльності і сформовану на цій основі позитивну настанову, одержимо готовність діяти, найвищим проявом якої є компетентність.

Компетенція (предметні і загальнонавчальні ЗУНи, досвід ставлення до предметної і загальнонавчальної діяльності) + позитивний досвід діяльності + позитивна настанова = готовність діяти = компетентність.

Іншими словами, якщо учень не лише знає і вміє, а й любить і хоче діяти (наприклад, читати) і усвідомлює своє прагнення, мотиви, можемо вести мову про сформованість у нього компетентності (у даному разі, читацької), якщо ж уміє, але не любить і самостійно не здійснює певної діяльності (аналізує твір, але не любить читати) говоримо про сформовану компетенцію (володіння визначеним програмою обсягом знань і вмінь). Про сформованість читацької компетентності в того, хто не любить читати, говорити не доводиться. Навіть якщо він «знає і вміє».

Компетентна людина, потрапивши у незвичну ситуацію, не губиться, тому що знає і вміє оцінити нові виклики, знає свої можливості, може визначити, які з наявних знань і вмінь тут потрібно застосувати, до кого, за потреби, звернутися по допомогу і як це зробити, уміє спланувати й організувати власну (а за потреби й колективну) діяльність.

Володіючи інформаційною компетентністю, учень у змозі підготувати (не списати або «скачати» з Інтернету, а самому написати!) реферат на складну тему, оскільки вміє шукати, знаходити, обробляти, аналізувати, систематизувати інформацію. Маючи сформовану навчальну компетентність, спроектує за потреби (наприклад, тривала хвороба) власну освітню траєкторію: визначить обсяг навчального матеріалу, спланує і організує його вивчення, відрефлексує (проаналізує) й оцінить досягнуте. Наявність комунікативної компетентності дасть змогу брати активну участь в обговоренні проблеми (чути не тільки себе, а й інших, критично аналізувати почуте й коректно відповідати), формування соціальної компетентності навчить переборювати невпевненість, а, за потреби, брати на себе відповідальність за виконання дорученої справи. І найголовніше – вона хоче і прагне діяти.

Таким чином, поняття «компетентності» набуває зримих обрисів, перетворюючись з абстракції на щось конкретне і відчутне. Учитель, відповідно, одержує відповідь на питання, що він формуватиме (детальніше про це йдеться у нашій статті – Компетентнісна освіта: вироблення умінь вирішувати проблеми // Українська мова і література в школі. – 2008. – № 2).

Компетенції і компетентності: структура

Компетентність є складним інтегративним системним утворенням. З одного боку, «по горизонталі» це сукупність компетентностей (наприклад, інтерпретаційна компетентність у складі читацької). «По вертикалі» компетентність складається із компетенцій, які, відповідно, мають свою структуру (наприклад, літературознавча компетенція). Нагадаємо, що компетенція – об'єктивна категорія: рівень знань, умінь, навичок, ставлень визначається і закріплюється певним чином державою. Таким чином, якщо мова йде про «готовність, здатність, бажання» здійснювати аналіз твору, матимемо літературознавчу компетентність, якщо ж ідеться про закріплені у навчальній програмі літературознавчі знання, вміння тощо, – літературознавчу компетенцію. Це, так би мовити, на функціональному рівні.

Розглядаючи компетентність як психічне утворення, вчені виокремлюють у її складі такі компоненти:

емоційно-ціннісний (почуття, настанови, мотиви, якості, емоції, пов'язані з позитивним досвідом та ін.) ;

когнітивний (знання предметні, а також про себе, діяльність тощо) ;

практичний (предметні і