Конституційне право України

Сучасна українська наука конституційного права перебуває на етапі становлення, що пов'язане з намаганням подолати стереотипи й догми радянської науки державного права, яка, власне, зводилася до «наукового» обгрунтування конституційності існуючих за часів тоталітаризму державного ладу, партійної диктатури, насилля та обмеження прав людини.

Вітчизняна наука конституційного права прагне на основі світових досягнень обґрунтувати інститути й категорії конституційного права, роль Конституції в суспільному житті, напрямки формування конституційного ладу. Важливим поштовхом для розвитку науки конституційного права стали розроблення і прийняття Конституції України. Конституційний процес обумовив необхідність аналізу конституційних інститутів, які заперечувалися старим тоталітарним ладом: принципу поділу влади, місцевого самоврядування, парламентаризму тощо.

 

 

Історія розвитку конституційно-правових доктрин в Україні налічує не одну сотню років. Їхня доля (умови виникнення, становлення, розвиток), подібно до долі самої національної державності, є непростою, часом досить складною та суперечливою, а інколи й трагічною.

Часом зародження основ, закладенням підвалин конституційно-правових доктрин в Україні, справедливо вважається період Гетьманщини (середина ХVІІ ст. – кінець. ХVІІІ ст.). В цьому плані важливе значення мали наслідки визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 рр. та спроба створення на українських землях демократичної держави нового типу серед «феодального моря» тодішньої Європи. Як наслідок, Україну того часу окремі вчені вважають першою національною державою в сучасному розумінні цього поняття, а Богдана Хмельницького нині називають «фундатором українського конституціоналізму» як такого. Зборівська угода (1649), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654), Гадяцький трактат (1658), різного роду «статті (конституції) « пізніших років і особливо «Пакти й конституція законів та вольностей Війська Запорозького» (1710) сьогодні визначають не тільки як договірні форми регулювання державно-владних відносин того часу, а й як своєрідні українські протоконституції, як переддень появи в Україні конституційно-правових доктрин.  

З суто історичних підходів (з позицій загальної історії України) періодизацію розвитку конституційно-правових доктрин в Україні можна розглядати як складову загального процесу національного історичного поступу. В цій ситуації вдалою видається така схема: перший період – «Доба національного відродження» (початок ХІХ ст. – 1914 р.) ; другий період – «Доба державного відродження» (1917-1920/23рр.) ; третій період – «Новітня доба (час відновлення національної державності) « (від 1990 р. – до сьогодення). Відповідно, кожен із цих періодів відображений тими чи іншими документами доктринального конституційно-правового характеру.

Серед документів періоду національного відродження насамперед привертають увагу конституційні проекти Григорія Андруського «Начерк Конституції Республіки» (1848-1850), Михайла Драгоманова «Проект основаній Устава украинского общества «Вольный Союз» – «Вільна Спілка» (1884), Миколи Міхновського «Основний Закон Самостійної України» (1905), Михайла Грушевського (викладений в його статті «Конституційне питання і українство в Росії», 1905 р.) та інші.

Період державного відродження відображений як конституційним законодавством УНР та ЗУНР, так і цілою групою проектів Основного Закону української держави. Серед першого йдеться насамперед про Універсали Української Центральної Ради, Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права та вольності УНР) від 29 квітня 1918 року, акти конституційного характеру Української Національної Ради у Львові – Статут Української Національної Ради (18 жовтня 1918 р.), Проклямація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 р., Відозва Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р., «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність земель бувшої австро-угорської монархії» (13 листопада 1918 р.), Універсал директорії УНР від 22 січня 1919 року (Акт злуки) та ін. Друга група документів цього періоду представлена численними проектами конституцій України, а саме: проект «Основного Державного Закону Української Народної Республіки» (1920), проект «Конституції (основних державних законів) У. Н. Р. « проф. Отто Ейхельмана (1920), проект «Конституції ЗУНР» проф. Ст. Дністрянського (1920) та інші. За історичним підгрунтям, причинами появи, політико-правовою природою, до цього періоду розвитку конститційно-правових доктрин в Україні можна також віднести конституційні акти Карпатської України (березень 1939р.), проект «Конституції Української держави» М. Сціборського (вересень 1939 р.),. Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 р.), Тимчасовий устрій УГВР (1944).  

Державне відродження України, наслідком якого стала реалізація українською нацією свого природного (невід'ємного) права на самовизначення та створення двох українських держав – УНР і ЗУНР, було перервано окупацією етнічних українських територій в 1918-1920 рр. військами сусідніх держав – Радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

24 серпня 1991 р. державну незалежність України було відновлено. Розпочався новий період у розвитку конституційно-правових доктрин в Україні. Знаковими в цьому процесі стали: Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.)