Конституційне право України

28 червня 1996 р. Верховною Радою України прийнято Конституцію України.

З позицій загальної теорії конституційного права розвиток конституційно-правової думки взагалі і європейської зокрема, розглядається вченими конституціоналістами крізь призму еволюції змісту самої конституції як такої. В спеціальній літературі є різні підходи щодо періодизації еволюції змісту конституцій. Здебільшого визначають декілька (від двох до чотирьох) етапів розвитку конституцій – так званих «хвиль» конституцій. Логічним і найбільш аргументованим є підхід, за яким в історії конституціоналізму виділяють три періоди еволюції змісту конституцій і конституційно-правових доктрин взагалі, а саме: перший період – кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. ; другий період – з 1918 по1939 рр. ; третій – від 1945 року (за словами проф. В. Шаповала, періоди – «старих», «нових» і «новітніх» конституцій).

Для кожної з цих трьох груп конституцій характерним є свої особливості у змісті та структурі текстів конституцій, сутності їхніх положень, методиці викладення та ін. Так у конституціях першої хвилі («старі» конституції) визначають такі риси: фіксація (закріплення) на конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму, закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (передусім особисті і політичні права та свободи), закладення основ державного ладу конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування, основного закону. Друга хвиля – «нові» конституції – це конституції міжвоєнного періоду, тобто періоду між Першою і Другою світовими війнами привнесла в теорію й практику конституціоналізму більш змістовний виклад інституту прав і свобод людини та громадянина, а також нові підрозділи – блоки соціально-економічних та культурних прав та свобод, зафіксувала більш демократичні виборчі системи, нові конституційні інститути (наприклад, Конституційний Суд). Конституції третьої хвилі – «новітні» – характеризуються фіксацією на конституційному рівні соціальної сутності сучасної конституційної держави (соціальні орієнтири держави, державна соціальна політика та інше.), дальшим розвитком інституту конституційних прав та свобод людини, зокрема появою так званих прав та свобод третього покоління (колективних прав та свобод – права на мир, на гідне людини проживання, безпечне довкілля, на користування світовою культурною спадщиною тощо), наявністю положень про зовнішньополітичну діяльність держави та про співвідношення національного і міжнародного права.

Українська конституційно-правова думка, будучи невід'ємною складовою європейської правової та політичної культури, у своєму розвитку пройшла всі три етапи еволюції змісту конституцій. Так конституційні проекти М. Драгоманова «Проект основаній Устава украинского общества «Вольный Союз» – «Вільна Спілка» 1884 р. та Миколи Міхновського «Основний Закон Самостійної України» 1905 р., за своїм змістом, структурою, методикою викладу були класичними виразниками першої хвилі конституцій.

За конституційним проектом М. Міхновського, Україна мала б стати демократичною державою з республіканською формою правління, відповідно – вся влада мала б належати «народови українському» (ст. 30 Проекту). На конституційному рівні передбачалось закрипіти широке коло загальновизнаних прав і свобод людини (розділ «Українці й їх права»), наявність парламенту та органів місцевого самоврядування, формування цих органів шляхом вільних виборів на визначений Конституцією строк та ін.

У переліку прав і свобод, передбачених конституційним проектом М. Міхновського, знаходимо право на особисту недоторканність (ст. ст. 14 та 15), право таємницю листування (ст. 27), свободу особистого, у тому числі і сімейного, життя (ст. 21), право на судовий захист від неправомірних дій чиновників (ст. 29), недоторканність житла (ст. 17), право на об'єднання в організації («спілки та згромадження» – ст. 25), право на особисті та колективні зверенення (ст. 26.), свободу зборів (ст. 24), свободу совісті і віросповідування (ст. 18, 19, 20), свободу науки та освіти (ст. 21), свободу слова (ст. 22), у тому числі і друкованого (ст. 33).

В основу загального інституту прав і свобод людини та громадянина покладено загальновизнаний принципи рівності (ст. 12, 13) ; в основу організації державної влади – принцип її поділу на законодавчу («законодатну»), виконавчу і судову. Законодавчу владу репрезентує «рада представників» і «сенат» (ст. 31), Президентові Всеукраїнської Спілки належить влада виконавча (ст. 34), а судова влада належить судам і суддям (ст. 35). Президент Республіки мав би обиратися «усім народом українським через плебісцит на 6 років» (ст. 63) і тільки на один строк. Оргаізація публічної влади на місцях, за цим проектом, являє собою дворівневу систему місцевих