Козацько-гетьманська держава у другій половині XVII ─ XVIIІ ст.

Підпорядкування київської митрополії Московському патріархату (1685 – 1686 рр.).

Як у політичному, так і у церковному житті України після смерті Б. Хмельницького та київського митрополита Сильвестра Косіва (1657 р.) наступив період важких випробувань та руїни. З 1 6 59 р. в українській церкві з'являються два правителі: митрополит на Правобережжі та проросійський “місцеблюститель” на Лівобережжі. Однак, Московській державі, незважаючи на її активні дії, довго не вдавалося підкорити київську митрополію.

Нарешті, у 1685 р. київським митрополитом було обрано луцького єпископа Гедеона (князь Святополк Четвертинський, родич гетьмана Самойловича), який ще раніше догідливо заявив про свою згоду бути рукоположеним у Москві. Від московського патріарха Гедеон отримав висвячення і став митрополитом “Київським, Галицьким і Малої Русі” замість споконвічного титулу “...і всієї Русі”.

З такою переміною погодився царгородський патріарх Діонісій (1686 р.), який дістав від Москви добрий подарунок, але за неканонічність своїх дій був незабаром позбавлений патріаршого престолу.

 

 

Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. українські землі знаходилися у складі декількох держав: Московії, Польщі, Туреччини і Криму, Угорщини. Московське царство поширило свою юрисдикцію, крім Слобожанщини, на Лівобережжя і Запоріжжя. За Польщею зберігалася значна частина Правобережної України, Волинь і Галичина. Туреччина до кінця ХVІІ ст. володіла Поділлям, а також Буковиною та іншими суміжними землями. Угорщина надовго встановила своє панування у Закарпатті.

Найбільша частина українських земель знаходилася на правах автономії у Московській державі. Тут зберігся козацький адміністративний устрій (у Слобідській Україні – 5 полків, у Гетьманщині – 10). На відміну від Гетьманщини, де старшина обиралася і підпорядковувалась вибраному Гетьману, у Слобідській Україні посада полковника була спадковою і підпорядковувався він царському воєводі, резиденція якого знаходилася в Бєлгороді. В обох частинах діяла своя судова система, міське самоуправління.

Запорозька Січ підлягала гетьману і поступово втрачала своє значення центру козацтва. Змінилися соціальний статус і заняття запорожців. Вони все більше займаються сільським господарством, бджільництвом, ремеслами. Згодом землі сучасної південної України переходять під юрисдикцію Росії і, завдяки своїм природним ресурсам та виходу до Чорного моря починають відігравати все помітнішу роль в імперії.

Гетьман Іван Мазепа (1687 – 1709 рр.).

Правління І.Мазепи наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. позначилося внутрішньою стабілізацією Гетьманщини. Цьому сприяли в значній мірі його особисті якості. Народився він приблизно 1640 р. на Білоцерківщині у родині українських шляхтичів, здобув добру освіту та виховання, служив при дворі польського короля, виконував дипломатичні доручення у Західній Європі та козацькій державі. Був начальником особистої охорони та Генеральним писарем у Дорошенка, Генеральним осавулом у Самойловича.

У 1687 р. на козацькій раді, що відбулася над р. Коломак, обраний гетьманом. Коломацькі статті у черговий раз обмежували автономію України і повноваження гетьмана, зокрема, заборонялися міжнародні відносини, обмежувалася торговельна діяльність, ставилося завдання заохочувати змішані українсько-російські шлюби тощо.

Як гетьман, Мазепа протягом тривалого періоду орієнтувався на Росію, а у проведенні внутрішньої політики спирався на старшину, намагаючись витворити станову державу західноєвропейського зразка із збереженням козацького устрою. Він багато зробив для розвитку в Україні освіти, культури, церковного життя, впорядкування господарства та соціально-економічних відносин.

Але не всі заходи гетьмана викликали всезагальне схвалення й підтримку. У 1692 р. проти нього виступив канцелярист Петрик Іваненко, який із запорожцями й татарами намагався звільнити Україну від московського самодержавства і приєднати до Гетьманщини Правобережжя та Слобожанщину.

Також універсал 1701 р. про встановлення двохденної панщини, хоч і обмежував кріпосницькі прагнення старшини, із великим невдоволенням був прийнятий селянами.

Північна війна й Україна. Становище Гетьманщини ускладнилося у зв'язку з російсько-шведською війною 1700 – 1721 рр. З її початком Петро І зажадав від України значно більших економічних і людських ресурсів, ніж його попередники. Козаки також змушені були брати участь у далеких північних походах і битвах, у важких фортифікаційних та будівельних роботах. Ускладнилася торгівля з європейськими країнами через встановлення загальноросійської державної монополії, запровадження тарифів на закордонні товари, податків на імпорт і експорт. Така протекціоністська політика була спрямована на збут в Україні, значно дорожчих за європейські, російських виробів.

Мазепа й Палій. Упродовж 1704 – 1706 рр. козаки здійснили походи на Правобережжя, західноукраїнські та білоруські землі. Так, у 1704 р. Мазепа оволодів Київщиною й Волинню, пізніше Галичиною. На Правобережжі козакам із наказу Петра І довелось приборкувати народне повстання 1702 – 1704 рр. проти польського панування, героєм якого був фастівський полковник Семен Палій. У національно-визвольній боротьбі він, подібно до Хмельницького, намагався опиратися на підтримку широких народних мас. Мазепа справедливо вбачав у ньому свого конкурента, а тому Палій був ним заарештований і відправлений царем у Сибір, звідки повернувся у 1709 р.

Союз із Карлом XII. Політичні, військові і господарські обмеження Гетьманщини неминуче призводили до невдоволення й зростання опозиційних настроїв в Україні. Особливу тривогу серед старшини викликали наміри Петра І ліквідувати козацьку автономію, а військо перетворити у драгунські полки російської армії. В Україні московські