Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

Захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання у виправній установі і наступна злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину, передбаченого ст. 391 КК України, утворюють сукупність злочинів і підлягають кваліфікації за ст. ст. 147 і 391 КК України.

Так само утворюють сукупність злочинів, передбачених ст. ст. 147 і 189 КК України, 206, 315 або 343 КК України, висування до родичів затриманого, фізичної або службової особи, наприклад, вимог про передачу чужого майна, права на майно чи вчинення дій майнового характеру (вимагання), про припинення зайняттям господарською діяльністю чи обмеження її, укладення угоди чи не виконання укладеної угоди (протидія законній господарській діяльності), про вживання іншою особою наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів), про прийняття незаконного рішення працівником правоохоронного органу (втручання в діяльність працівника правоохоронного органу) тощо.

Зупинимося на суб’єктивних ознаках захоплення заручників. Суб’єктом цього злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи до тяжких наслідків цього злочину може бути тільки необережним.

Якщо винний свідомо припускає, що внаслідок захоплення як заручника особи (наприклад, особи, яка перебуває у реанімації у зв’язку з тяжкою хворобою) може настати її смерть, то його психічне ставлення до смерті заручника, що настала, не охоплюється ч. 2 ст. 147 КК України і потребує додаткової кваліфікації за відповідними ч. і п. ст. 115 КК України.

Дії особи, яка захопила або тримала особу як заручника і умисно вбила її, мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 147 КК України за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України.

Оскільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її волі, від злочину, передбаченого ст. 146 КК України, розглядуваний злочин відрізняється переважно за спеціальною метою. Тут вона може мати альтернативний характер – спонукати родичів затриманого, державну або іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до:

а) вчинення будь-якої дії (передати зброю, наркотичні засоби, інші речі, транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заарештованого чи ув’язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо) ;

б) утримання від учинення будь-якої дії (неприйняття певної особи на ту чи іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо) [72, c. 354].

Вчинення чи невчинення певних дій адресатом вимоги є умовою звільнення заручника.

Адресатом вимоги можуть бути такі суб’єкти: державна або інша установа, підприємство чи організація (установа виконання покарань, орган виконавчої влади, суд, господарське товариство, банк тощо), у т. ч. іноземні або міжнародні; родичі затриманого або інші фізичні особи (скажімо, його близькі, знайомі) ; службові особи.

Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є:

1) вчинення його щодо неповнолітнього;

2) вчинення його організованою групою;

3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей;

4) спричинення ним тяжких наслідків.

Поняттям тяжкі наслідки у складі цього злочину охоплюються заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, у т. ч. таке, що спричинило смерть потерпілого, спричинення великої матеріальної шкоди, суттєве загострення міждержавних чи міжнаціональних стосунків, серйозне порушення діяльності установ, організацій і підприємств тощо. При цьому, крім безпосередньо заручника, потерпілими від цього злочину можуть бути визнані й інші особи, що постраждали під час захоплення або тримання особи як заручника [72, c. 354].

У спеціальній літературі висловлено пропозицію щодо розширення переліку кваліфікуючих ознак вчинення злочину за колом потерпілих (двоє чи більше осіб; неповнолітній; державний, громадський діяч, представник влади, працівник правоохоронного органу чи їх близькі родичі) ; слід також ввести особливо кваліфікуючу ознаку (щодо малолітнього) [78, c. 8].

Предмет нашого дослідження вимагає визначення як об’єктивних, так і суб’єктивних ознак такого кримінального правопорушення, як торгівля людьми або незаконна угода щодо людини (ст. 149 КК України). Принагідно зазначимо, що ст. 149 КК України набула нинішньої (чинної) редакції в зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» від 12 січня 2006 р. № 3316-IV [79].

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є честь і гідність особи, а також крім випадків, коли угода, об’єктом якої є людина, укладається за згодою цієї ж людини, – воля особи. Його додатковим факультативним об’єктом можуть виступати життя та здоров’я особи, встановлений порядок здійснення службовими особами своїх повноважень [72, c. 356-357]. За визначенням В. М. Підгородинського, родовим об’єктом цього складу злочину є відносини, які забезпечують існування людини в суспільстві, тобто відносини, пов’язані з її життям, здоров’ям, волею, гідністю та іншими цінностями і суспільними властивостями; видовим об’єктом – відносини, пов’язані зі свободою, честю та гідністю людини [80, c. 10].

Логіко-граматичне тлумачення конструкції норми ч. 1 ст. 149 КК України дає підстави для висновку про те, що з об’єктивної сторони цей злочин може виражатися у семи формах:

1) торгівля людьми;

2) здійснення іншої незаконної