Кримінальна відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи

Поняттям тяжкі наслідки у ст. 146 КК України охоплюються, зокрема, заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, його зникнення безвісти.

Умисне заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, групою осіб, з метою залякування потерпілого або інших осіб, на замовлення, або таке, що спричинило смерть потерпілого, умисне вбивство, а так само самогубство неповнолітнього потерпілого внаслідок незаконного позбавлення його волі, кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 146 КК України і, відповідно, ч. 2 ст. 121, ч. ч. 1 або 2 ст. 115 КК України, ч. 3 ст. 120 КК України.

Потребує також нашої уваги такий злочин, як захоплення заручників (ст. 147 КК України), тобто захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника.

Насамперед, слід погодитися з думкою М. О. Акімова. Згаданий автор вважає за доцільне змінити назву статті чинного КК («Захоплення заручника» замість «Захоплення заручників») для приведення її у відповідність із диспозицією з точки зору юридичної техніки [78, c. 8]. Крім того, на нашу думку, доцільно закріпити в ст. 147 КК України поняття заручника, розмістивши його в примітці до цієї статті. Примітку до вказаної статті викласти в такій редакції: «Заручником слід розуміти фізичну особу, яка захоплена або утримується іншою фізичною особою з метою спонукання третьої особи (фізичної, юридичної, групи осіб, держави, міжнародної організації) до вчинення чи утримання від учинення певної дії як умови звільнення захопленої або утримуваної особи».

Примітно, що захоплення заручників відоме ще з первісних часів. Майже одночасно виникли взяття заручників (у мирний час), захоплення заручників (під час воєнних дій) і позбавлення людини волі з метою отримання викупу або для обміну. Лише ця остання форма, за висновками М. О. Акімова, визнавалася злочином за правом рабовласницьких, а згодом і феодальних держав [78, c. 6]. Далі автор вказує, що у XVII-XVIII столітті взяття заручників вийшло з вжитку у зовнішньополітичній діяльності. Проте у внутрішній політиці (як спосіб здійснення терору) воно використовувалось з часів Великої Французької революції (тоді ж з’явилися і перші правові акти з цього питання). Захоплення ж заручників під час воєнних дій вважалося припустимим і використовувалось аж до XX століття. Лише під впливом міжнародного руху за гуманізацію війн воно було спочатку обмежене Гаазькою конвенцією 1907 р., а потім остаточно заборонене Женевськими конвенціями 1949 р. та Додатковими протоколами 1977 р. до них. Захоплення заручників у мирний час особливо поширилося у другій половині XX століття як спосіб діяльності терористичних груп та організацій. Для протидії актам захоплення заручників як проявам міжнародного тероризму були розроблені та прийняті декілька міжнародно-правових актів, що забороняли діяння, під ознаки яких підпадало і захоплення заручників. Остаточно захоплення заручників у мирний час було заборонене Міжнародною конвенцію про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. Вказана Конвенція визначає зміст злочину, закріплює основні засади міжнародного співробітництва протидії йому тощо. Саме після приєднання України до цієї Конвенції у 1987 році чинний КК Української РСР 1960 р. і був доповнений ст. 123-1 «Захоплення заложників».

Передусім, визначимо об’єктивні ознаки захоплення заручників (ст. 147 КК України). Основним безпосереднім об’єктом злочину є воля, честь і гідність особи. Його додатковим факультативним об’єктом можуть бути громадська безпека, життя та здоров’я особи, власність тощо.

Об’єктивна сторона його характеризується суспільно небезпечними діями у двох можливих формах:

1) захоплення особи як заручника;

2) тримання особи як заручника.

Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі.

Потерпілим (заручником) від злочину, передбаченого ст. 147 КК України, не можуть бути особи, які завідомо для винного є представниками влади, працівниками правоохоронних органів та їх близькими родичами, крім випадків, коли вони захоплені або тримаються як заручники з метою спонукання родичів затриманих або інших фізичних (неслужбових) осіб до вчинення або утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Захоплення або тримання вказаних осіб як заручників разом з іншими особами створює підстави для кваліфікації злочинів за ст. ст. 147 і 349 КК України (реальна сукупність).

Під захопленням особи треба розуміти напад, пов’язаний з її затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи.

Тримання особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможливлення це зробити.

Захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного насильства або з погрозою його застосування. Так само фізичним чи психічним насильством може супроводжуватися і тримання особи. Проте захоплення або тримання, поєднані з погрозою вбивства заручника, є кваліфікованим видом злочину, а тому межі погрози, що застосовується при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147 КК України, не можуть бути вищими за погрозу спричинення тяжкого тілесного ушкодження.

Злочин може полягати в захопленні особи з наступним її триманням або тільки у триманні особи. Закінченим він є з моменту,