Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Близько до граверного мистецтва стояли також геральдика (зображення родових гербів, гербів міст) та сфрагістика (виготовлення печаток). Вони також перебували під впливом Заходу.

Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий національний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації, оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. 

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу (кінець ХVІІ – ХVІІІ ст.), яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині ХVІІ ст., з одного боку, й поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці ХVІІІ ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, усе ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Незважаючи на складність і драматизм умов розвитку української культури у цей час, цей процес усе ж таки виступає, як процес послідовний, об’єктивно зумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українців нових явищ, органічно пов’язаних із впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти і педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури і мистецтва. Домінантою розвитку української культури цього періоду є вплив козацтва на неї. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського народу.

Шкільна освіта зазначеного періоду на Лівобережжі охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. Як писав у 1655 р. араб-християнин Павло Алеппський, що мандрував Україною по дорозі до Москви, „навіть селяни в Україні вміли читати й писати… а сільські священики вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями як бродягям”.

На Правобережжі польський уряд надавав перевагу католицьким та єзуїтським навчальним закладам. У 1661 р. було засновано Львівський університет, але й він став центром полонізації західноукраїнського населення. У деяких містах ще залишалися братські школи, але вони поступово занепадають. 

Основним центром культурного життя України в цей час залишався Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, який із 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей навчальний заклад, оскільки вважали його осередком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-их рр. ХVІІ ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Могиляно-Мазепинською.

Ще на початку існування цього закладу П. Могила за свій рахунок закупив близько сотні коштовних фоліантів із творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників із коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики. 

В академії викладалися чотири мови – слов’янська, латинська, грецька й польська. Латина була мовою навчання (як і в усій тогочасній Європі), але з початку ХVІІІ ст. її поступово витісняє тодішня українська літературна мова. Латинська й грецька мови давали студентам доступ до скарбниць світової, зокрема античної, культури. Навчання в академії було поділене на два рівні – тривіум і квадріум.

Навчальний заклад підтримував зв’язки з європейськими університетами та академіями, завдяки чому його вихованці часто продовжували навчання за кордоном.

Із-поміж вихованців академії вийшов цілий ряд видатних наукових, культурних та політичних діячів. Серед них особливо слід згадати імена письменника-полеміста Лазаря Барановича, вченого-енциклопедиста й літератора Інокентія Гізеля, філософа Григорія Сковороду, політичного й церкового діяча, драматурга Феофана Прокоповича, історика Михайла Бантиш-Каменського, архітектора Івана Григоровича-Барського, композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя та ін.

Професорів і студентів академії з середини ХVІІ ст. постійно запрошують до Москви, де вони стають піонерами західноєвропейської освіти й культури. Випускники академії складали перважну кількість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих та середніх навчальних закладів. Весь російський єпископат 1700 – 1762 років складався виключно з випускників Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих культурних емігрантів того часу слід назвати такі імена, як-от: Єпіфаній Славинецький – автор слов'яно-греко-латинського лексикону (словника); Симеон Полоцький – засновник першого вищого навчального закладу в Москві – слов’яно-греко-латинської академії (1687 р.), котра створювалася за київським взірцем; Феофан Прокопович – митрополит, один із найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності.

Отже, випускники академії стали провідниками українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, мистецького і навіть побутового. В цілому ж культурні сили і скарби української культури, які постали в Україні під впливом західноєвропейської освіти в добу її національного піднесення в ХVІІ ст., були використані Московією, а потім Російською імперією для європеїзації держави і розвитку російської культури.

Проте в культурницькій діяльності академії у ХVІІІ ст. з’явилися й слабкі сторони, виражені у певній інерційності й консерватизації навчального процесу. Наука в академії ставала дедалі все більш відірваною від