Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

У дусі козацького бароко зводилися також світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина, оскільки козацьке бароко було затавроване як „мазепинський стиль” і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватися і далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.

У 1721 р. було скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга). В Україні з’являється низка споруд, які, зберігаючи основні риси барокового стилю, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (назва пов’язана з декоративним елементом цього стилю, що нагадував мушлю молюска). Це, зокрема, Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору у Києві. У 1731–1745 рр. під керівництвом німецького архітектора Й. Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом Б. Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац. У цілому ж стиль рококо в Україні хоч нібито і наклався на барокову основу, доповнюючи старий стиль новими нюансами, все ж таки вже не мав тих особливостей і своєрідних форм, як бароко. Напевно це пов’язано з тим, що споруди у стилі рококо поставали в Україні майже виключно за проектами чужинців.

Серед українських архітекторів Гетьманщини в стилі бароко найвидатнішими були С. Ковнір (збудував і перебудував цілу низку споруд Києво-Печерської лаври), І. Грогорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний „фонтан Самсона”, церкви Покровська і Миколи Набережного у Києві, низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф. Старченко.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев’яна архітектура розвивалася традиційно, зберігаючи національну самобутність. Кам’яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвропейської архітектури. Найяскравішим представником цього напряму був львівський архітектор італійського походження Б.Меретіні. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748-1762 рр.), де зробив спробу об’єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним триапсидним собором.

Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість бароко та іграшковість рококо виникає вже в середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм , відмова від пишного оздоблення, світлі барви. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-их років ХVІІІ ст. в с. Качанівці на Чернігівщині і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана К. Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1779-1803 рр., уже помітний вплив французького стилю ампір.

Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку барокового пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина і різьба вкривали церкви і дзвіниці суцільним „килимовим” орнаментом. Крім того, органічним елементом зодчества тієї доби стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев’яної скульптури у містах і слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов – автор численних вирізаних іконостасів і скульптур (Успенський собор у Полтаві, Мгарський монастир у Лубнах, церква Покрови в Ромнах). Особливо пишна барокова скульптура характерна для інтер’єрів католицьких костьолів Західної України (де взагалі традиції побутування скульптури завдяки польським впливам були значно розвиненішими). 

У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б. Хмельницького, Тимофія і Розанди, але систематичного характеру він набуває за гетьманування І. Мазепи (прикладом може слугувати портрет самого гетьмана кінця ХVІІ ст. невідомого художника). Разом із тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників написані в реалістичній манері, передають настрій і вдачу зображуваних старшин.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців, опікунів тієї чи іншої церкви. У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври до її підриву у 1941 р. було зображено на повний зріст 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра І.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувалися у чотири, а той п’ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостаси церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVІІ ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д. Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, що виконаний протягом 1698 – 1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецькі змальовано відповідні краєвиди. Таким чином іконописне