Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

У Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання і виховання у ній ґрунтувалося на ідеях християнського гуманізму і просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів  тривав 12 років. Навчалися діти усіх станів, починаючи від аристократії до дітей простих козаків і селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні. Академія мала величезну бібліотеку, яка наприкінці ХVІІІ ст. налічувала близько 10 тисяч томів з різних галузей знань на всіх європейських мовах, якими вільно володіли студенти.

Загалом за понад 150 років існування академії в ній навчалося близько 25 тисяч українців, з її стін вийшла більша частина свідомої інтелігенції, яка у ХVІІІ ст. займала всі урядові посади, підготувала національне відродження ХІХ ст.

На Лівобережжі близьку до вищої освіту давали колегії, які було засновано у трьох містах: Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.). Харківський колегіум претендував на визнання його академією, оскільки містив увесь необхідний комплекс дисциплін, але статусу академії так і не добився. Крім вітчизняних мов тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а також історію, географію, малювання. Пізніше усі три заклади також було реформавано на духовні семінарії.

Таким чином, асиміляційна та централізаторська політика Катерини ІІ поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях. Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття університетів у Києві, Батурині, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Катеринославі підтримки у Катерини ІІ не знаходили. Склалася абсурдна ситуація, коли українські викладачі мусили навчати українських студентів у вищих навчальних закладах, заснованих у Петербурзі та Москві. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було відкрито „главния народния училіща”, що прирівнювалися до нижчих класів пізніших гімназій, і які, всупереч своїй назві, мали замкнений становий характер та ще й вкрай обмежену кількість учнів.

Українська література другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалася у декількох провідних напрямах і жанрах.

Перший напрям представлений народно-поетичною творчістю. У цей час вона суттєво поповнюється. Провідними її жанрами були думи, історичні пісні, вірші, присвячені переважно героїці визвольних війн українців. Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. – це останній період розквіту народних дум та пісень про „козацьку славу”. Після народно-визвольної  боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Козацтво підупадає політично, суспільно та економічно, багато гіркої правди розказано про те в думі „Козацьке життя” уже пізнішого періоду. Однак самі думи жили в народі довше і були й пізніше популярними. У ХІХ ст. було чимало талановитих виконавців таких дум, серед яких найбільш відомим був Остап Вересай з Полтавщини.

Проза другої половини ХVІІ ст. представлена зокрема жанром проповідницької і публіцистичної прози. Одним з найяскравіших представників його був Іоанікій Галятовський. Змолоду він уклав збірку проповідей „Ключ розуміння” з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) „Наука альбо способ зложення казання”. Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій – основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки полеміко-богословських творів. Три з них – „Розмова Білоцерківська”, „Стара церква” і „Фундаменти” написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. 

Ще одним важливим літературним жанром тогочасного письменства була історична проза. По-перше, вона представлена літописними творами, традиція написання яких сягає ще княжої доби. Наслідуючи попередні літописні традиції, спонукані загальним патріотичним піднесенням, відомі й невідомі  нам  автори  намагалися  записати події, свідками яких були. У ХVІІ ст. було складено чимало літописів, які дістали назви за місцем їх створення: Густинський літопис, Львівський літопис, Київський літопис та ін.

У 1672 р. з друкарні Києво-Печерської лаври вийшла „Хроніка…” ректора Київської академії Ф. Сафоновича, в які автор намагався відтворити той історико-політичний фон, на якому відбувалися всі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії.

Найпопулярнішою працею того часу справедливо вважався „Синопсис”, авторство якого деякі вчені приписують І.Гізелю. Вперше цю працю надрукували у 1674 р., але потім протягом 150 років передавали 10 разів, переклали на грецьку й латинську мову, поширювали в рукописних списках. Це був перший систематизований підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, „Синопсис” певною мірою вже орієнтувався на московську монархічну концепцію державного устрою.

Визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці ХVІІ ст., були так звані козацькі літописи. Це літературні твори, у яких рельєфно, широкопланово змальовано події визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Провідне місце серед них займають літописи Самовидця (анонімного автора, який саме таким іменем підписав власний твір), Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони являють собою суттєве зрушення