Міжнародно-правове співробітництво в боротьбі з рабством і работоргівлею

Вперше в міжнародно-правовій практиці питання про заборону работоргівлі та контроль морських сполучень було ініційовано Англією в 1814-1822 рр. В 1815 р. Віденським конгресом було прийнято Декларацію про заборону торгівлі неграми-невільниками. На підставі її аналізу зроблено висновок, що основні підходи до заборони “негроторгівлі” зберігалися в міжнародному праві протягом ХІХ ст. 

У ХІХ ст. в міжнародному договірному праві були визначені такі важливі елементи інституту заборони рабства та работоргівлі: а) визнання рабства як суспільного інституту, що має різні форми та прояви, але в конкретних умовах юридично обмежено “африканським рабством”; б) встановлення процедур міжнародно-правового співробітництва держав, які не посягають на суверенітет держави, але забезпечують можливість боротьби з работоргівлю як “екстериторіальним” явищем (“взаємний контроль перевезень”); в) визначення основних складових загальних понять “работоргівля” та “рабство” (поневолення, перевезення, транзит, ввезення, купівля, застосування рабської праці тощо); г) встановлення позитивних міжнародно-правових договірних зобов’язань держав (перш за все – криміналізація работоргівлі, зобов’язання по звільненню рабів на своїх територіях, тощо); д) створення міжнародних органів по боротьбі з работоргівлею. 

У дисертації проаналізовано найважливіші міжнародні договори про боротьбу з рабством і работоргівлею, укладені в ХІХ ст. (“П’ятірний договір” (1841 р., Лондон); (Берлінський договір 1885 р.) Особливе значення для розвитку міжнародного співробітництва в боротьбі з рабством і работоргівлею мав Генеральний Акт Брюссельської міжнародної конференції про припинення торгівлі неграми в східних водах і на африканському континенті 1889-1990 рр., в якому були окреслені дії, що підлягали забороні і покаранню (транзит, перевезення негрів-рабів, домашнє рабство), розроблено розгорнуту систему заходів, у тому числі правових, по припиненню рабства та работоргівлі. Акт покладав на держави конкретні позитивні договірні зобов’язання та передбачав створення механізму міжнародного контролю.

Рішення Брюссельської конференції та подальша діяльність утворених нею органів підсумовували результати міжнародно-правового співробітництва в галузі боротьби з рабством та работоргівлею на протязі ХІХ ст. Передбачені нею юридичні засоби на початку ХХ століття стали відправними для остаточного визначення інституту заборони рабства.

РОЗДІЛ 2 “Заборона рабства і работоргівлі в міжнародному праві” присвячено аналізу універсальних і регіональних договірних міжнародно-правових норм про заборону рабства і работоргівлі.

У першому підрозділі досліджено правові питання заборони рабства і работоргівлі в загальному міжнародному праві. 

Протягом ХІХ століття і ще на початку ХХ століття злочинність работоргівлі формувалася переважно як міжнародно-правовий звичай. Принаймні к 30-м рокам ХХ століття в міжнародному праві склалася звичаєва норма про заборону рабства і работоргівлі. Автором доведено, що саме в цей період було закладено правові підвалини того розуміння рабства і работоргівлі, яке було договірно закріплено в ХХ ст. Ці уявлення зберігаються в міжнародному праві до цього часу. Першим міжнародно-правовим договором про скасування рабства в широкому розумінні стала Конвенція про рабство 1926 р. Саме з нею пов’язаний початок конвенційної заборони рабства і работоргівлі незалежно від раси, статі, походження людини, яка опинилася в підневільному стані.

Імперативна заборона рабства і работоргівлі в загальному міжнародному праві знайшла закріплення в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному Пакті про громадянські і політичні права, та ще майже у 20-ти універсальних та регіональних міжнародних договорах. Конвенційна заборона у поєднанні з звичаєвою забороною рабства і работоргівлі надають можливість стверджувати, що мова йде про загальновизнану міжнародно-правову норму. Відповідно до цієї норми заборона тримати будь кого в рабстві є абсолютною. Будь-які дії, якщо вони можуть привести до виникнення відносин рабовласництва на будь який час, є протиправними. 

У дослідженні доведено, що в процесі еволюції міжнародно-правової боротьби з рабством та работоргівлею в міжнародному праві склалася система загальновизнаних норм, які містяться в універсальних і регіональних міжнародних договорах та встановлюють заборону будь-якого здійснення атрибутів права власності відносно людини. Важливе значення має те, що в практиці міжнародних судових органів тлумачення норм регіональних договорів відбувається з застосуванням норм універсальних міжнародних договорів. 

На підставі аналізу міжнародних договорів про заборону рабства в дисертації доведено, що термін “рабство” набув міжнародно-правового значення з укладенням в 1926 році Конвенції про рабство і залишається найбільш ємним для характеристики цього соціального явища. У той же час, термін “рабство” є родовим по відношенню до понять “торгівля неграми-невільниками”, “торгівля людьми”, “інститути, схожі на рабство”, “звичаї, схожі на рабство”, “експлуатація проституції третіми особами”. В сучасному розумінні “рабство” не обов’язково пов’язане з експлуатацією праці та позбавленням волі, а може існувати як залежність, яка виникає в наслідок традицій, культури, релігії, віку тощо.

У другому підрозділі досліджені заборона рабства і работоргівлі на регіональному рівні. Особливістю міжнародно-правової заборони рабства є наявність, паралельно з універсальними, регіональних міжнародних договорів, якими визнано протиправним тримання у рабстві або у підневільному стані. Регіональне міжнародне співробітництво в боротьбі з рабством почалося в другій половині ХХ ст., коли міжнародне співробітництво в захисті прав людини набуло системного характеру, і заборона рабства стала невід’ємною частиною міжнародного каталогу прав людини. Саме, як складову частину каталогу прав людини, заборону