Міжнародно-правове співробітництво в боротьбі з рабством і работоргівлею

З урахуванням участі України в Конвенції про захист прав людини та основних свобод особливу увагу приділено аналізу практики Європейського суду з прав людини по застосуванню ст.4 зазначеної Конвенції "Заборона рабства та підневільного стану“. 

У дослідженні проведено порівняння рабства і обов’язкової праці. Схожість полягає в тому, що: по-перше, обидва ці стани є посяганням на особисту свободу та недоторканість особи; по-друге, обидва стани виникають незалежно від волі особи; по-третє, вимога про виконання роботи, так саме як у випадку рабства, є несправедливою, деспотичною.

Різниця між рабством і підневільним станом, з одного боку, і примусовою чи обов'язковою працею, з іншого боку, можна звести до наступного: а) тримання у рабстві й у підневільному стані абсолютно заборонені і не може бути дозволеним законодавчо ні при яких обставинах, а використання примусової чи обов'язкової праці в деяких випадках може бути легальним; б) стан рабства чи підневільний стан виключають можливість людини змінити цей стан, у той час як використання примусової чи обов'язкової праці засновано на законі і припускає законодавче закріплення підстав для звільнення особи від такої праці; в) стан рабства чи підневільний стан можуть бути зв'язаними не тільки з експлуатацією праці, але і з експлуатацією людини, а примусова чи обов'язкова праця по визначенню завжди зв'язані з використанням чужої праці; г) перебування людини в рабстві чи в підневільному стані завжди невизначено в часі, а примусова чи обов'язкова праця завжди обмежена в часі; д) перебування людини в рабстві чи в підневільному стані знаходиться в області приватних відносин, а примусова чи обов'язкова праця завжди є публічним зобов'язанням, покладеним на людину державою.

РОЗДІЛ 3. “Проблеми імплементації міжнародно-правових норм про заборону рабства і работоргівлі” присвячено аналізу міжнародних та національних засобів реалізації міжнародно-правових норм в сфері боротьби з рабством і работоргівлею. 

У першому підрозділі проаналізовано можливість застосування міжнародних і національних процедур імплементації міжнародно-правових норм про заборону рабства і работоргівлі. Визначено, що існує комплекс міжнародно-правових заходів, які впливають на процедури імплементації.

У сфері боротьби з рабством і работоргівлею склалася система міжнародної і національної (внутрішньодержавної) імплементації міжнародно-правових норм. Міжнародна імплементація спирається на розгалужену систему організаційно-правових засобів контролю в галузі прав людини. Це забезпечує загальний нагляд за дотриманням в державах норм про заборону рабства і работоргівлі, але недостатньо забезпечує контроль в сфері боротьби з злочинами, пов’язаними з рабством і работоргівлею. 

У дисертації досліджено проблеми ефективності роботи міжнародних організаційно-правових конвенційних механізмів контролю в сфері боротьби з рабством. Їхня неефективність закладена в тексти відповідних міжнародних договорів, тому підвищення ефективності таких органів в сучасних умовах можливе лише дипломатичними шляхами. Сучасна система міжнародно-правового контролю в цій галузі спирається на загальні міжнародні механізми в галузі прав людини. З огляду на особливість міжнародно-правової заборони рабства і работоргівлі, який здійснюється як в сфері захисту прав людини, так в сфері міжнародної співпраці в боротьбі з злочинністю доцільно укласти додаткові протоколи до Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, схожих на рабство та до Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами про створення контролюючого органу з квазі-судовими функціями. У дисертації розглянуто можливі повноваження такого органу.

У дисертації також досліджені питання кримінально-правового співробітництва держав в боротьбі з рабством та проаналізовано його недоліки. Пропонується укласти протокол про правову допомогу, зокрема про екстрадицію, до Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі і інститутів і звичаїв, які схожі на рабство з тим, щоб спростити міждержавне співробітництво в цій сфері. Альтернативою до такого протоколу може бути передбачена в законодавстві “неповна екстрадиція” – термінова видача особи (в тому числі власного громадянина) при обов’язковому її поверненні в державу, яка “видавала”, для відбування кримінального покарання.

У другому підрозділі проаналізовано питання національної імплементації в Україні міжнародно-правових норм про заборону рабства і работоргівлі. Зазначено, що це специфічний напрямок імплементації. Це проявляється в тому, що: а) боротьбу слід вести не з окремими проявами таких явищ, а з звичаями, які існують в культурі, релігіях суспільства і тому можуть сприйматися суспільством як норма; б) заборона тримати у рабстві та заборона работоргівлі знаходиться одночасно в галузі кримінально-правового регулювання і в сфері правового захисту прав людини; в) існують різноманітні прояви рабства; г) існує значна кількість міжнародно-правових договорів, які спрямовані на заборону рабства. 

В Україні не завершено національну імплементацію міжнародно-правових норм про заборону рабства і работоргівлі. Це знаходить прояв як у відсутності конституційного закріплення заборони рабства, так і в недостатності галузевого правового регулювання заходів, спрямованих проти коренів, які породжують рабство. Для подальшої імплементації необхідно проведення ретельних досліджень культурних, економічних та інших передумов, які можуть сприяти збереженню підневільної залежності людей.

У третьому підрозділі досліджено проблеми національної імплементації в Україні міжнародно-правових норм про заборону інститутів та звичаїв, схожих на рабство. В дослідженні звернуто увагу, що національна імплементація міжнародно-правових норм про заборону рабства і работоргівлі повинна відбуватися