Національний феномен Кирило-Мефодіївського товариства

Не можна обійти повз існування також соціально-економічних передумов, насамперед наявність кріпосного права та панщини, необхідність ліквідації яких теж добре усвідомлювали учасники національного руху і укоренили програмно члени товариства. Цінність тих же ідей сповідували декабристи. Попри неоднозначність трактування ними сутності питань українства, відголоски «слов’янського» принципу збереглись. Про що дослідник О. П. Павелкозазначає: «Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців «Книги буття українського народу, де прямо вказується на «Товариство об’єднаних слов’ян» як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію»[5, с. 51-52].

Отож, на середину 40-х років ХІХ ст. в Україні склалися об’єктивні та суб’єктивні передумови для виникнення першої нелегальної політичної організації, що стало кульмінацією національного Відродження. Відзначимо, що все це здійснювалось в моменти європейських політичних процесів, яким був характерний розвиток політичної, філософської думок. І природнім ставало створення моделей таємних організацій, боротьба яких точилась за національне та соціальне визволення. Апофеозом чого стала «Весна народів».

 

 

Незгасимі світочі народницького руху в Україні живились спрагою до втілення історичної справедливості, етнічної злагоди у полінаціональній державі та відстоювання законних соціальних прав. Тому корифеями братства стали освічені, далекоглядні та патріотичні українці. Ті, яким було під силу взяти на себе обов’язок національного Відродження та скріпити його скелет культурним диханням, мудрими ватажками та демократичною душею. Власне, в демократизмі намірів проявлялись ідейні вимоги організації із послідовною українофільською позицією. Великою мірою вона була пройнята духом романтичної поетики, яку привив руху Шевченко, культурним розвієм Куліша, радикалізмом перевтілень Гулака та лояльності Костомарова.

Плеяду засновників склали, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До лав товариства приєдналися поет і з простонародною строю Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. Як підрахували дослідники, то десь 100 осіб здійснювали зв’язки і мали дружні відносини з членами товариства. Тому їх теж можна долучити до числа «братчиків». Соціальною відмінністю стосовно масонів або декабристів позначились «братчики» даного товариства, у конґломераті якого були уже не представники великої родової аристократії, а основу нової організації складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Хоч і товариство проіснувала лише понад рік, його діяльні співробітники спромоглись залишити міцний відбиток в історії як своєю причетністю до нього, так й іншими життєвими потугами на благо народу та приближення знаменних перспектив до визволення. Основними науковими осередками для росту ідей братства стали Київський та Харківський університети у сфері передової професури та викладачі, студенти, вчителі, що представляли різні соціальні верстви. Це, власне, засвідчило демократичний простір гурту. Хоча основну масу студентів і викладачів Київського університету св. Володимира складали вихідці з російського дворянства та правобережної польської шляхти, ті з них, хто не забув свого українського походження, чию пам’ять розбудила «Історія Русів», і чия свідомість формувалась під впливом «Енеїди» І. Котляревського та творів харківських романтиків, стали творити нову українську національно-політичну думку [6, с. 280].

У дельті Кирило-Мефодіївського товариства були: Микола Костомаров (1817-1885), який займав посаду професора історії у, нещодавно створеному, Київському університеті, живив ідеї слов’янської федерації вщент до створення загального слов’янського собору з практичними функціями. Правник та революціонер, що був службовцем канцелярії Київського, Волинського і Подільського генерал-губернаторства Микола Гулак (1817-1899), був одним із основоположників програмних документів організації, зокрема, статуту, співавтор «Книги буття українського народу», наступний член організації учителював у Полтавському кадетському корпусі Василь Білозерський (1825-1899). Їх можемо сміливо визнати «піонерами організації», її базовим інтелектуальним центром, а, головне, фундаторами. Набираючи обертів свідомі ідеї підхопив вчений, письменник та педагог Пантелеймон Куліш (1819-1897). Не лише літературним, а й революційно-пильним, романтичним сподвижником став Тарас Шевченко (1814-1861). Поміщик з Полтавщини, педагог та журналіст водночас Микола Савич (1808-1892), він був палким поцінувувачем ідей Великої Французької революції, мав освіту здобуту в Парижі, крім того, переймався емансипацією жінок у суспільстві. Історик й педагог Олександр Тулуб (1824-1872). Педагог Дмитро Пильчиков (1821-1893). Певно одна з головних заслуг братства було залучення до своїх лав молодого цвіту -студентів. У коло ідейників вступили студенти Київського університету – етнограф-фольклорист Панас Маркович (1822-1867), поет- перекладач Олександр Навроцький (1823-1892). Відчайдушним був громадсько-культурний діяч та педагог Іван Посяда (1823-1894), а ще свою радикальнішу лепту вклав поет і публіцист, вчений Георгій Андрузький (1827- р. с. невід.). Останній член був наймолодшим, походив з родини дрібного поміщика та цікавився політично-правовими проектами стосовно держави та слов’янського співіснування. Висував ідеї республіканського