Національний феномен Кирило-Мефодіївського товариства

Отже, загальні політичні наміри диктувались соціальним становищем народу українського. А далекоглядність слов’янського блага доходила вщент до федерації вільних народів. Побудована на ідеяхукраїнськогонаціональноговідродження та панславізму, цяпрограмавиходила далеко за межівласнеукраїнської проблематики. Характерно, що, перебуваючипідвпливомзахідноєвропейськихфілософів та польського романтизму, у яких у цей час чіткопростежується популярна народно-месіанськаідея, кирило-мефодіївцірозробилисвійваріант «месіанізму»: головною особою їхніхширокомасштабнихпланівмав стати скривджений, поневолений, але нескоренийукраїнський народ. Самейомувідводиласямісіявизволителяросіянвідїхньогодеспотизму, а поляків – від аристократизму, роль спасителя і об'єднувачаусіхслов'янськихнародів[13, c. 236].

 

 

Для кирило-мефодіївців був характерним особливий інтерес до минулого українського народу. Документи і матеріали свідчать про те, що саме цікавило їх в історії, як вони пов'язували минуле з сучасним і які робиливисновки для майбутнього. Показуючи роль і значення українського народув історії, члени товариства віддавали належне іншим народам, високо цінуючи їх спільний внесок у світовий прогрес [4, c. 8]. З точки зору М. Зерова, «думки та ідеї братства, а головне його ентузіазм, «апостольської любові до ближнього» знайшли собі відгомін у шевченківській творчості – хоч слов'янофільство Шевченкове і його пророцький пафос властиві були раніше від організації братства. Шевченко був голосом тоїсамої пори, переживавтісамінастрої».

«Братчики» спробувалирозгалузитиактивнугромадську роботу, розпочавши втілювати в життя свої далекосяжні плани. Програмні документи обговорювали у квартирах членів братства. Ті місцини ставали сакральним «парламентом» для дискусій щодо політичного устрою, а головне залучати нових членів, налагоджували стосунки з прихильниками національного відродження інших слов'янських народів.

У сфері просвітництва кирило-мефодіївці насамперед переймалися підняттям культурного й освітнього рівня народу, його національної свідомості. Наслідком цього став проект шкільної програми В. Білозерського, який давав можливість зробити її початкову ланку максимально доступною для дітей сільських і міських «низів». Звісно культурно-соціальні погляди братчиків можуть і нині викликати розбіжності поглядів щодо спыльностыъх мети, але Д. Чижевський так пише: «Різними духовними шляхами прийшли кирило-мефодіївці до Києва, на різні сторони світу було розіслано їх з Києва. Але в Києвівонипройшли через певнудуховнуспільність, відблискиякоїзалишились у них на все життя»[17, c. 346].

Костомаров був романтиком, таким мірилом він сприймав світ. Це і було притаманне його багаточиселньій творчості. Зміна соціальних, національних мотивів охоплюють тенденцію духовного розвитку та національного Відродження пройнялась у КОстомрові та інших ідейникам -передовиках.

Костомаров захоплювався українським демократизмом, який прижили козаки. Він вважав себе російським істориком, але це не спричинило моральних колізій непорозумінь, адже він був чесний із собою і не полишав свою україноцентричність. Саме тому він прагнув досягти мовних прав, культурних просторів для розвитку та, головне, подолати згубну централізованість, навіяну царатом. Тож федерація на умовах рівності і поваги для нього досконалий варіант: «У майбутньому Слов'янському союзі, в який ми віримо і до якого сподіваємося, – зазначається в програмних документах братства, – наша південна Русь повинна становити одну державну цілісність на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, зберігаючи єдність (з Росією), заснованій не на згубній, мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправності своєї власної користі... «. Але тим не менше, він виголошував ідеї визнання народних окремішностей, права їх особливостей. Вважав, що особиста свобода не веде до непорозуміння і ворожості між народами, а навпаки ж за умови поваги державних інститутів (сформованих демократично) до свого народу, їх інтересів, не ділитиме народи на сорти по вертикалі, і сприйматиме їх самобутню цінність, самоправ’я, то за даних обставин скресне незадоволення державою (яке викликав царат неодноразово) з боку народу. А ще цікаво, що не визріватимуть жодні плоди ворожсті до інших народів. А, як відомо, російському царату (на рівні з престолом Австрії) було прихильно мішати у нелюбстві народи, що заселяли терени їх корон для певного «збалансування» національних сил чи інтересів.

Культурне розмаїття українського руху розбавив своїми поглядами і Пантелеймон Куліш. Нагальної значимості приділяв П. Куліш вазі рідної мови для українців-української. Він ознаменував її духовним скарбом нації та народного серця. Він є автором першоїфонетичної абетки для українськоїмови, яка лежить в основі сучасногоукраїнського правопису.

Примітно, що саме вчення Куліш почали етап привертання цікавості до рідної історії та слова, яким її описано. Історія продукувала національну пам’ять, за міркуванням письменника, вона б дозволила сконсолідувати міжнародну любов, а, головне, привити повагу до народів, що оточують український і далі. Він витримував поміркованість у своїх поглядах: картав за панегіричне вихваляння свого історичного минулого. Плідно із Шевченком зайнявся висміюванням шляхти української, не плекав жодної поваги до русифікації у колах міщанства. Ін хотів відчути людяність у народі, закликав до неї всіх.

«Читайте книги чужих авторів, а протесвоєїмовирідної і свогорідногозвичаювірнимсерцемдержітесь. Тоді з вас будуть люди як слід»- так тривіально писав Куліш, але вага його слів знайшла свою ланку в арсеналі мудрості товариства.

Він до глибини поваги та шани цінував російську літературу, її значення і зміст, але ж хотів, щоб відбувся розвиток і рідної української. Тим паче, що писав він твори крім української і російською мовою. У своїй він бачив перспективу, як і в інших літературах народів, що сформувались та заслужили свого визнання. А тим паче, він захоплювався здобутками літератури світу, культурними досягненнями інших світових одиниць. З урахуванням ваги та досконалої ціни кожної із потрібних для програмних ідей федералізації, він уможливлював федеративний устрій у