Національний феномен Кирило-Мефодіївського товариства

До слова, Звична метафора для Києва у подорожніх щоденниках XIX ст., як і у спогадах мандрівників, – «російський Ієрусалим»[18, c. 206 ]. Він був одним із міщанських форпостів державності російського царату. А головне, залишився консервативним щодо руських традицій. Неабиякого значення у творі надається переконливості та вагомості історичних аргументів, обґрунтовується християнсько-романтичне виникнення України.

Безпосередня програма мала риси поміркованості з тим же республіканським ідеалом ідеалом. Щодо повної незалежності України, то її не всі члени бачили. Так, наприклад, В. Білозерський вважав, що через те, що Україна оточена більш сильними сусідами – поляками чи росіянами- то її окремішнє існування було б неможливим. Виходом залишалась федералізація етнічних одиниці на їх територіях проживання. Пробивався принцим політичного устрою США. Важливо відзначити перший явний проект соборності українських земель. У програмнихдокументахтовариствазнайшлавідображенняідеявозз'єднаннявсіхукраїнських земель. Згідно з виробленим проектом, Україна як складовачастинамайбутньоїслов'янськоїфедераціїповиннабуламати 2 штати: східний (Лівобережжя) і західний (Правобережжя), до якого б приєдналасьукраїнськаСхіднаГаличина. По суті, цебув перший висунутийсуспільно-політичнимрухомУкраїни XIX ст. проект возз'єднаннясхідних і західноукраїнських земель[9, c. 505].

Українській стороні шляхом виховання мудрої інтелігенції та освіченого люду відводилась місія завдати перш за все морального удару по кріпацтву та відродити культуру в народні маси: публікувати книжки, видавати змістовну періодику, заохочувати людей до ідеалів європейських принципів освіченості. А, головне, завданням України залишалась би консолідація слов’ян. Для чіткої реалізації цього пропонувалось програмно знищити абсолютизм, подолати опір політики царату. Надто промовисто описав ці наміри М. Костомаров: «І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар. І Україна буде не підлеглоюРечіПосполитої в союзіСлов'янськім. Тодіскажутьвсіязики, показуючи рукою на те місце, де на карта буде намальованаУкраїна: «Откамень, него же не берегошазіждущії, той бисть во главу угла!»[10, c. 108? ]. За цю працю та безліч інших мудрих літературних візитівок для шукання визволення історик М. Грушевськийназваво Костомарова «признаним ідеологом українства» і вплив його ідей на політичну думку був таким: «А тим часом Костомаров уже в Кирило-Мефодіївській добі був, безсумнівно, ідеологічним провідником України; се стало зовсім ясно аж за хвилю опублікування «Книг Битія Українського Народу», -перед тим тільки більш інтуїтивно відчувалось [11, c. 29-30].

ПолітичнапрограмаКирило-Мефодіївськоготовариства окреслена не лише у «Книзібуттяукраїнського народу» («Закон Божий»), а й у таких фундаментальних працях як «Статут Слов’янськоготовариства св. Кирила і Мефодія», у відозвах «До братів велико росіян і поляків», у поясненнях В. Білозерського до Статуту Кирило-Мефодіївського братства та іншихматеріалах. Пріоритетними ідеямидокументів-програмтовариствабули: скасуваннякріпацтва і станів, визволенняслов’янськихнародів, створенняфедерації «Союз слов’янськихреспублік». Усім народам гарантувалося право національноїсамостійності, вільногорозвиткусвоєїмови, культури, Цікавим фактом був глибоко прописаний принцип демократизму, що міг дивувати після відомих нам періодів, що спіткали нас уже через менш як століття появи братства, тоталітарних режимів – виходуізфедерації. Дійшло до того, що сам Костомаров сповідував ідеї, пов’язані з адміністративним устроєм. Так передбачалось функціонування Слов’янського собору, представницьким конґломератом якого могли стати етноси всіх слов’янських країн. Цей орган мав стати верховним у правовій конструкції слов’янських народів. Безумовно, що глибина демократичності вражає. Витоки таких міркувань наші ідейники черпали з французьких волелюбних поступів, відтіснення престолу над народом та принципами, що сформувались в США. Взагалі, національнепитання, як вважаєісторик К. Кондратюк, привернуло найбільшуувагутовариства і ставилося в широкий контекст панславізму: «всіслов'янські народи... повинніутворитислов'янськуфедерацію з демократичнимиінститутами, аналогічнимитим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федераціїмав стати Київ. Інакшекажучи, таємнаполітичнаорганізація у програмі заявляла про те, щосвоєю метою ставить утворенняслов'янськоїдемократичноїфедерації на чолі з Україною[9, c. 504? ]. Залишались питання щодо соціально-економічного устрою, які членами руху трактувались доволі по-різному. Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їх синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних – Т. Шевченко, а загальнолюдських і християнських – М. Костомаров. Наприклад, Т. Шевченко цурався абсолютиського правління, волів кригою ненависті покрити царат, українських експлуататорів. Навіть, вдався до критики у сторону гетьманів, що, думаючи про свої привілеї, проміняли державу. Шевченко не повноцінно шанує буржуазно-економічний принцип соціального устрою, але не любить кріпацтво та те, що воно сіє у збіднілому від «Пірової праці» свого народу. Тому він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-волю», а насправді заодно з російськими поміщиками та царатом «деруть шкуру» з селян, «праведную кров із ребер, як водицю точать»- писав Шевченко [12, c. 435? ]. Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали «пророком», пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів. В основу самоуправління народу вінпоклавсуспільнувласність і, насамперед,