Стилістичні ресурси власне пареміологічних одиниць

У статті йдеться про паремії як одиниці, що виступають не лише репрезентантами типових ситуацій, але й сигналізують про експресивну атмосферу представленого художнього простору, максималізують його стилістичний ефект, сприяють реалізації тих чи тих авторських інтенцій, гармонізують прозовий текст, роблять його ритмічним, мелодійним. Власне паремії розглядаються як одиниці з запрограмованим прагматичним ефектом, які формують прагматичний центр висловлювань, найбільш повно й абсолютно недвозначно віддзеркалюють суть ситуацій, становлять одне з невичерпних джерел посилення експресивності, поглиблення логізації оповіді, відповідно, набувають особливої естетичної значущості, увиразнюють позитивну чи негативну оцінку створюваних автором ситуацій. Досліджуються стилістичні ресурси, на яких ґрунтується художність, поетичність власне паремій, передусім акцентується на метафорі, антитезі, гіперболі. Наголошується й на тому, що задля посилення художньої виразності письменник вдається до трансформації форми відповідних одиниць, яка зазвичай спричиняє й ті чи ті семантичні модифікації, що загалом актуалізує значення усталеного виразу, оновлює експресивність, осучаснює образність.

Ключові слова: паремія, пареміологічна одиниця, текст, стилістичні ресурси, художні особливості, трансформація.

 

Постановка наукової проблеми та її значення. Паремії, демонструючи досконалість художньої форми, відіграють особливу роль у мовленнєвій комунікації, зокрема й у художній літературі, де їх використання зумовлене передусім стилістичним та прагматичним аспектами. Такі усталені конструкції, як і ряд інших, здатні увиразнювати художній текст, актуалізувати його емоційний та експресивний колорит, формувати певне ставлення адресата до зображуваного. Крім того, сприймання паремії як народної мудрості переводить її у категорію вагомих аргументів.

Аналіз досліджень цієї проблеми. Паремії неодноразово ставали предметом наукового зацікавлення як у зарубіжному, так і вітчизняному мовознавстві (Г. Благова, Т. Бочина, С. Величко, І. Голубовська, В. Жайворонок, О. Мерзликіна, В. Мокієнко, О. Наконечна, Т. Ніколаєва, Н. Пашенько, Г. Пермяков, В. Пирогов, В. Прутчикова, Г. Садова, Л. Скрипник, З. Тарланов, Н. Шарманова та ін.), протягом ряду століть про них написано чимало [див. : 4]. Проте, незважаючи на значні досягнення в цій царині, говорити про всебічне вивчення так званих прислів’їв і приказок ще зарано, у вивченні паремій залишається низка проблемних питань, суперечливих тверджень, зокрема й тих, що стосуються не лише походження, структурно-семантичних, функціонально-стилістичних, прагматичних особливостей. Адже новим і досить актуальним у сучасній лінгвістиці постає питання про виокремлення в мовній системі пареміологічного рівня [1; 5], що обіймає два великі мовні масиви – власне паремійний та афористичний. Одиниці пареміології, навіть найменші та найпростіші за формою, являють собою тексти, які можуть використовуватися самостійно, виступати типовими моделями різних типових ситуацій.

Мета і завдання статті. Мета праці полягає в системному описі стилістичних ресурсів власне пареміологічних одиниць, засвідчених у химерному романі Євгена Гуцала «Позичений чоловік», у якому, як цілком справедливо зауважує М. Жулинський, «письменник поставив собі за мету оживити усне народне мовлення, ввести його в сучасну літературу як вкрай необхідний чинник у створенні національного характеру <…> спромігся відкрити перед читачем багатющі поклади словникових надр української мови як повноправного домінуючого засобу вираження сучасною людиною своїх поглядів на світ» [2]. Для досягнення поставленої мети ставимо перед собою такі завдання: 1) з’ясувати художні засоби, маніфестовані власне пареміями; 2) інтерпретувати паремії з позицій ціннісних настанов, які притаманні ментальності української нації; 3) виявити індивідуально-авторські засоби посилення стилістичного ефекту.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Пареміологічні одиниці завжди спроектовані на суб’єкта, вони функціонують не стільки для того, аби передавати закодовану інформацію про об’єктивну дійсність, скільки для того, аби інтерпретувати, характеризувати, оцінювати її. У пареміях відбивається пізнавальний досвід людини. У такому разі художнє мовлення є механізмом, що сприяє кодуванню та трансляції національної культури. Саме текст, відображаючи духовний світ людини, безпосередньо пов’язаний з культурою, пронизаний значною кількістю культурних кодів, зберігає в собі інформацію з історії, етнографії, національної психології, національної поведінки.

На думку М. Алефіренка, стилістичними ресурсами, або художніми засобами, маніфестованими в пареміях, послуговуються не стільки для увиразнення мовлення, скільки для втілення змісту. Такі способи організації змісту прислів’їв і приказок, як метафора, персоніфікація, порівняння, градація і т. ін., використовуються передусім для того, аби яскраво, образно і точно виразити узагальнене значення [1, с. 250].

Лаконічність, змістова наповненість, структурно-композиційна завершеність паремій сприяють їх активному використанню в художньому мовленні задля реалізації тих чи тих стилістичних функцій, задля досягнення відповідного стилістичного ефекту.

Роман «Позичений чоловік» це не просто скарбниця народної мудрості, це паремійна скарбниця, наповнена прислів’ями, приказками, загадками, афоризмами, нісенітницями і т. ін. : Роки ж бо не просто собі минають, а потроху розкрадають людину, й хоч як би ти не піддавався – візьмуть своє, маєш їм платити не чим-небудь, а собою: здоров’ям, силою, молодістю, вродою [3, c. 9]; Може, то не тільки про мою Мартоху сказано – за білими березами талалайко плеще? [3, c. 11]; Про тебе казано: говорила балакала до самої смерті, а перед смертю взяла мазницю, пішла по мед [3, c. 11]; Чую, вмовила клята Мартоха! Звісно, чужим пивом весілля не одбудеш, але ж Одарчина теличка стане нашою теличкою [3, c. 17]; Бо хто гуляє, той і п’є, наливається по самі вінця, а п’яний та дурний – рідні брати [3, c. 18]; І про брови не скажеш, що одна брова варта вола, а другій і ціни нема [3, c. 28]