Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні

б у собі обов’язковість виконання, якби в подальшому не треба було б звертатись до державної виконавчої служби за його безпосереднім виконанням. Тут можна констатувати, що „загальнообов’язковість” деяких рішень судів та інших несудових органів певною мірою втрачає свої властивості, оскільки залежить від волі стягувача і боржника. Окремі винятки передбачено в ч. 2 ст. 25 Закону України „Про виконавче провадження”, де дається перелік рішень, які підлягають негайному виконанню [14]. У тих же випадках, коли рішення суду чи іншого несудового органу видається позивачу (стягувачу) або зацікавленій особі, від їх волевиявлення залежить наступна його реалізація.

Аналізуючи, яким чином забезпечується загальнообов’язковість виконання судового рішення, слід констатувати, що передбачені законодавцем примусові заходи їх виконання не завжди є повними, оскільки не всі вони, наприклад, можуть бути застосовувані до фізичних осіб. Так, умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 382 Кримінального кодексу України [15]. Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених у них порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді тягнуть за собою адміністративну відповідальність згідно зі ст. 185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення [16]. Отже, загальнообов’язковість судового рішення, вироку, постанови, ухвали стосується службових, посадових, а також фізичних осіб, однак юридична відповідальність у вигляді застосування до правопорушників кримінальних або адміністративних санкцій може бути застосована лише до службових або посадових осіб, а до фізичних осіб – ні, оскільки таких видів юридичної відповідальності, згідно з чинним законодавством, для них не передбачено.

Беручи до уваги те, що завдання відносно захисту прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб покладено на цілий ряд державних органів, серед яких суди загальної юрисдикції, господарські, адміністративні суд [17], третейські суди 18], Європейський Суд з прав людини [19, с. 65] органи нотаріату, адміністративні органи, але лише у виконавчому провадженні захист прав та законних інтересів людини і громадянина, інтересів юридичних осіб, держави набуває реального змісту. Таким чином, слід зазначити, що під час вчинення виконавчого провадження знаходить свою реалізацію правоохоронна функція держави, яка передбачає примусове виконання рішень судів та рішень інших несудових органів відносно зобов’язаних за правовим актом осіб.

Законодавчо закріплена загальнообов’язковість судового рішення щодо посадових осіб, які за рішенням суду зобов’язані вчиняти відповідні дії, поглинає відповідне повноваження державного виконавця, за яким його вимоги є обов’язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, установ, організацій всіх форм власності, громадян. Це зумовлюється тим, що рішення суду за правовим статусом є вищим, ніж вимоги державного виконавця, тобто в разі невиконання рішення, ухвали, постанови, вироку суду суб’єктами, яким воно адресовано, державний виконавець не має необхідності посилатись на надані йому повноваження, передбачені в ч. 1 ст. 6 Закону України „Про виконавче провадження”. У цьому випадку він може порушувати питання про притягнення винної особи до юридичної відповідальності на підставі невиконання окремих рішень та вимог державного виконавця, згідно з прийнятим раніше рішенням суду, тобто йому для реалізації ряду положень не потрібні відповідні повноваження [20, с. 62].

Однак не всі акти, що підлягають виконанню державною виконавчою службою, мають такі властивості, які має судове рішення. Тому слід говорити про особливості (специфіку) виконання певних актів, які мають конкретизуватись, зокрема, у процедурі виконавчого провадження. Така диференціація нормативних актів, що підлягають виконанню, за їх правовими властивостями надасть можливість державному виконавцеві не застосовувати у повному обсязі процедуру виконання рішень, а застосовувати лише функції контролю за виконанням зобов’язуючими суб’єктами відповідних загальнообов’язкових рішень, ухвал, постанов, вироків суду.

Підсумовуючи, зазначимо, що державна виконавча служба бере участь у виконанні правоохоронної функції держави, однак її діяльність розпочинається лише з моменту встановленого повноважними органами певного юридичного факту чи вчинення правопорушення і стосується відновлення порушених прав та законних інтересів у межах, визначених законом та рішенням суду, яке встановлює обов’язки боржника або встановлення певного права.

1.2 Місце та роль державної виконавчої служби в реалізації рішень судів та інших несудових органів

Основний Закон України, гарантує охорону та захист прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в нашій держави правовими засобами[21]. Виникає питання, а що робити людині, якщо її права порушені і не поновлюються добровільно, а потребують судового чи адміністративного реагування. Нашому пересічному громадянину не виплачують заробітну плату, він звертається за правовою допомогою до судових органів, суд задовольняє позовні вимоги, видаючи виконавчий лист про стягнення матеріальної шкоди, що випливає з трудових спорів на користь позивача, і тут постає питання; як стягнути; з зобов’язаної особи заподіяну нею матеріальну чи моральну шкоду, якщо така особа прийняте судове рішення або рішення інших несудових органів добровільно не виконує. Підтверджене судом на користь позивача рішення – це ще не виконане рішення, воно стане таким, якщо буде виконане зобов’язаною стороною добровільно або ж в примусовому порядку за допомогою державної інституції. Гарантований державою всебічний судовий захист залишається мильною булькою якщо рішення судів або рішення інших несудових органів не виконуються. Державні виконавчі органи, до яких звертаються