Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні

потерпілі за допомогою в реалізації законних вимог громадян, виконують їх незадовільно, незважаючи на те, що в Україні створено законодавчу базу для своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання судових рішень та рішень інших несудових органів.

Практика примусового виконання свідчить, що своєчасно, повно та ефективно виконувати рішення судів і рішення інших органів можна лише за умов щомісячного навантаження виконавця не вище 60-70 проваджень на місяць. У 2011 році державні виконавці завершували в середньому по Україні 65, 5 проваджень на місяць, в 2012 році – 80, 3 провадження, а в 2013 році, не зважаючи на розширення штату, кількість завершених одним державним виконавцем документів знижується до 57, 1 провадження на місяць, що в першу чергу виправдовується необхідністю відволікання досвідчених державних виконавців на професійну підготовку нових службовців [22, с. 90]

Характеризуючи окремі групи суб'єктів, що беруть участь у здійсненні виконавчого провадження, особливу увагу необхідно звернути на визначення правового становища державної виконавчої служби, на яку Законом України „Про виконавче провадження” покладено примусове виконання рішень суду та інших несудових органів (посадових осіб). Розглядаючи державну виконавчу службу в системі органів виконавчої влади, слід більш детально зупинитись на визначенні виконавчої влади вченими адміністративістами. Так, головним призначенням виконавчої влади є виконання законів, що і відповідає її сутності. Саме у процесі реалізації виконавчої влади й відбувається фактичне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку [ 23, с. 5-15].

Провідні вчені зазначають, що у ході функціонування виконавчої влади, шляхом розпорядчих дій і владних вказівок з її сторони здійснюється реальне втілення в життя положень, що зафіксовані в законах та інших нормативно-правових актах держави, а також здійснюється практичне втілення всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку[24, с. 29-34].

Науково обґрунтована адміністративна реформа органів виконавчої влади має будуватись на вироблених світовою практикою принципових засадах її функціонування в демократичній, соціальній, правовій державі, серед яких ключове значення має дотримання:

- пріоритетності законодавчої регламентації прав, обов’язків та порядку діяльності органів виконавчої влади;

- незалежності здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади в межах, визначених Конституцією України і законами України;

- механізму внутрішнього контролю за діяльністю органів виконавчої влади, їх посадових і службових осіб, насамперед з позицій поваги до особи та забезпечення справедливості, а також постійного вдосконалення ефективності державного управління;

- відповідальності органів виконавчої влади, їх посадових і службових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед особами, права яких було порушено, та обов’язкового відшкодування заподіяної цим громадянам шкоди;

- можливості оскарження людиною і громадянином порушених прав як у межах системи органів виконавчої влади, так і судовим шляхом [25, с. 8-11; с. 6-8].

Природа адміністративно-правових відносин породжує принципову єдність процесу реалізації виконавчою гілкою державної влади своїх владних повноважень зі змістом управлінської діяльності держави. Оновлення суспільного призначення адміністративно-правових відносин на сучасному етапі розвитку суспільства, держави передбачає принципово новий погляд на забезпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина у їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади. При цьому демократичний режим цих відносин забезпечується непорушністю конституційно закріплених прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

У теорії адміністративного права під органом державного управління розуміють формування, спеціально утворене державою для реалізації управлінських функцій [26, с. 13].

Характеризуючи державне управління в цілому, В. Авер’янов зазначає, що завдання та цілі державного управління, диференціюючись у функціях конкретних органів системи державного управління, багато в чому впливають на внутрішню структуру як системи органів державного управління в цілому, так і конкретних її органів зокрема [27, с. 5-10].

З визначення органу виконавчої влади, яке дають В. Колпаков та О. Кузьменко, випливає, що органи виконавчої влади є найважливішою складовою органів державного управління, тому що не всі органи державного управління є органами виконавчої влади  28, с. 15-18].

І. Голосниченко, М. Стахурський, Н. Золотарьова зазначають, що не можна обмежуватись застосуванням лише терміна „виконавча влада”, адже за змістом цей вид діяльності є державним управлінням [29, с. 19-20].

Найбільш чітким критерієм у співвідношенні понять органів виконавчої влади і державного управління сьогодні виступає нормативне закріплення за цими органами влади статусу органів виконавчої влади. Це положення закріплено в Конституції України. Так, у її IV розділі зафіксовано, що:

- Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади;

- міністерства, державні комітети, інші керівні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом є центральними органами виконавчої влади;

- місцеві державні адміністрації здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі;

- виконавчі комітети здійснюють окремі делеговані повноваження виконавчої влади в містах і районах, районах у містах, крім Києва і Севастополя, селищах і селах;

- галузеві і міжгалузеві територіальні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво галуззю, напрямком діяльності на відповідній території.

Відносно окремою є система органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, де урядовим органом АРК є Рада міністрів. Одночасно в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України [30].

Взаємозв’язок