Особливості впливу сучасної сім’ї на девіантну поведінку молоді

Принцип соціальної участі означає участь у проведенні сімейної політики інших, крім держави, суб'єктів. Мова йде про долю в цьому процесі всіх інститутів цивільного суспільства – об'єднанні громадян, партій, союзів, суспільств, асоціацій, рухів, у тому числі і тих, котрі створюються з метою захисту і відставання власне інтересів родини, а також комерційних фірм і партії, територіальних, етнічних і ін. Важливо лише, щоб усі ці недержавні суб'єкти сімейної політики мали чітко виражені цілі і наміри щодо того, який повинна бути родина, як вона повинна змінитися, у чому складається суспільний стосовно до відтворення населення. Соціальна участь – це поняття, що характеризує широкий спектр ситуацій, у яких громадяни в тім або іншому ступені вовлечени в процеси вироблення і реалізації соціально значимих рішень, соціальної (у тому числі сімейної) політики.

Принцип єдності цілей федеральної і регіональної сімейної політики означає, що основні принципи єдині для всієї країни і не залежить від конкретних особливостей родини і сімейного поводження на тій або іншій території. Облік регіональних особливостей при цьому може досягатися як за рахунок конкретизації єдиних у своїй основі цілей сімейної політики, так і шляхом застосування специфічних засобів їхнього досягнення. При цьому узгодження федеральних і місцевих інтересів повинне здійснюватися в конституційних і законодавчих рамках з використанням тих структур які формуються в даний час. Спеціальні регіональні програми – це найкращий механізм реалізації сімейної політики і забезпечення єдності цілей з урахуванням місцевих особливостей.[6, С-38]

Стратегічною метою сімейної політики є зміцнення родини як соціального інституту. Конкретизація цієї стратегічної мети виражається у вимозі підтримки і заохочення з боку суспільства і держави родин з декількома дітьми. Основною моделлю родини, що заохочується державою, може бути повна родина з трьома – чотирма дітьми, а орієнтація на підтримку таких родин, не зв'язана з наданням допомоги в несприятливих умовах, стресових ситуаціях, а носяща довгостроковий характер. Це може гарантувати зміцнення родини як соціального інституту. Відродити родину можна лише допомагаючи окремим родинам вирішувати їхні життєві проблеми, переборювати труднощі виникаючі на різних стадіях життєвого циклу. Звідси випливають короткострокові цілі, це підтримка родин які на стадії батьківства зіштовхуються з тими або іншими проблемами, стресовими ситуаціями. Причому основна увага повинна приділяється тим родинам у яких внутрішній потенціал не дозволяє їм самим вийти зі складної життєвої ситуації. І тому має потребу в економічній, соціальній і соціально-психологічній допомозі з боку спеціалізованих (сімейних) служб.[14, С-35]

Основні напрямки діяльності в рамках сімейної політики: 

1.Соціальна робота

2.Соціальна допомога

3.Соціальна підтримка

4.Соціальне інспектування і соціальний патранаж

Програми сімейної політики – це завжди компроміс між устремліннями різних соціальних сил і між різними концепціями. Тому вироблення адекватних механізмів пошуку такого компромісу, узгодження різних напрямків і найчастіше протилежних інтересів різних соціальних груп є найважливішою частиною стратегії розробки і проведення сімейної політики. 

 При консенсусі зовсім не обов'язково, щоб загальна згода була одноголосністю — повним збігом позицій всіх учасників процесу врегулювання конфлікту. Досить того, щоб було відсутнє заперечення кого-небудь з опонентів, тому що консенсус несумісний з негативною позицією хоча б однієї зі сторін, що беруть участь у конфлікті. Звичайно, той або інший варіант згоди залежить від природи і типу конфлікту, характеру поводження його суб'єктів, а також від того, хто і як керує конфліктом.

По-друге, можливий двоякий результат конкретного конфлікту - його повний або частковий дозвіл. У першому випадку досягається вичерпне усунення причин, що викликали конфліктну ситуацію, а при другому варіанті відбувається поверхневе ослаблення розбіжностей, що згодом можуть знову знайти себе.

При повному дозволі конфлікт припиняється як на об'єктивному, так і на суб'єктивному рівнях. Конфліктна ситуація перетерплює кардинальні зміни, її відображення у свідомості опонентів означає трансформацію, перетворення «образа супротивника» у «образ партнера», а психологічна установка на боротьбу, протидію змінюється орієнтацією на примирення, згоду, партнерське співробітництво.

Частковє же роз’вязання не викорінює причини конфлікту. Воно, як правило, виражає тільки зовнішню зміну конфліктного поводження при збереженні внутрішнього спонукання до продовження протиборства. Стримуючими факторами виступають або вольові, що йдуть від розуму аргументи, або санкція сторонньої сили, що впливає на учасників конфлікту. Міри, що починаються, направляються на те, щоб переконати або змусити конфліктуючі сторони припинити ворожі дії, указати на засоби, що сприяють взаєморозумінню.

По-третє, окрема особа або соціальна група, співвідносячи інтереси конфліктуючих сторін і параметри їхнього поводження, вибирають пріоритетний для себе спосіб дозволу конфлікту, найбільш доступних і прийнятний у даних умовах. Необхідне розуміння того, що не всякий стиль, отже, і спосіб підходять до конкретній ситуації. Кожний зі способів ефективний лише при дозволі визначеного типу конфліктів.

Спосіб конфронтації часто обирають учасники колективних трудових суперечок, локальних і загальних соціальних конфліктів. Нерідко вони доводять свої розбіжності з роботодавцями по соціально-трудових проблемах до крайньої форми — страйку, пускаючи в хід погрозу нанесення відчутного економічного збитку, а також психологічний тиск за допомогою проведення мітингів, демонстрацій і голодувань, висування політичних вимог до органів влади і т.п.