Походження та етнополітичний розвиток причорноморських ногайців в XIII-XVI ст.

В дисертації проаналізовано вживання в джерелах назв Дашт-і-Кипчак, Кипчацький степ, Половецька земля, Куманія і встановлено їхню синонімічність. Вони вживалися в середньовічній літературі на означення політичного утворення західнокипчацьких племен так званого улусу кипчаків. Дашт-і-Кипчак складали степові території від Пониззя Дунаю на Заході до межиріччя Уралу та Емби на Сході. Степи Північного Криму і Нижнього Поволжя, хоч і контролювалися кипчаками, не входили до складу половецької землі. 

Другий підрозділ “Етнополітична еволюція населення Північного Причорномор’я в домонгольську добу” присвячений уточненню етнічної ситуації в Дашт-і-Кипчаку напередодні монгольського завоювання, наслідків тюркських міграцій в Північне Причорномор’я в Х – ХІ ст. 

В ході дослідження не підтвердилася гіпотеза про винищення і витіснення основної маси печенізько-гузького населення з причорноморського степу внаслідок “кипчацької агресії”. І хоча кипчацький союз племен став наприкінці ХІ ст. безперечним політичним гегемоном в східноєвропейських степах, немає достатніх підстав вважати, що чисельно вони переважали тамтешніх огузів і печенігів. 

Етнічна неоднорідність і аморфність кожної кочової номади, їхні зв’язки в минулому призвели до складання в Дашт-і-Кипчаку етнополітичної, культурно-господарської спільноти, яку можна назвати кипчако-половецькою. Її політичним уособленням стало утворення наприкінці ХІІ – початку ХІІІ ст. конфедерації кипчако-половецьких племен. В джерелах ці процеси відобразилися появою політоніму Дашт-і-Кипчак. 

Отже, в Дашт-і-Кипчаку в ХІІ – початку ХІІІ ст. на ґрунті печенізько-огузьких і кипчацьких племен складається кипчако-половецька етнополітична спільнота. 

У третьому підрозділі “Монголо-кипчацька війна першої половини ХІІІ ст. та її наслідки для Дашт-і-Кипчаку” характеризуються початок, хід та наслідки завоювання і підкорення монголами кипчако-половецької спільноти. 

Підкорення народів Східної Європи монголами було не можливим без завоювання Дашт-і-Кипчаку. Чінгісіди підкорили кипчако-половецькі племена лише в ході тривалої війни. У дисертації уточнено початок активних бойових дій між монгольськими військами і кипчаками, подано періодизацію війни, охарактеризовано її етапи та вплив на долю населення Дашт-і-Кипчаку. 

Монголо-кипчацька війна 1220 – 1242 рр. загальмувала і ускладнила етнотворчі процеси в Кипчацькому степу, підготувала основу до взаємодії субстрату і суперстрату, зруйнувавши стару родоплемінну структуру кипчако-половецьких племен. Метою війни було не тотальне винищення кипчаків, а перетворення їх на улусних людей монгольських аристократів, що спростовує думку про витіснення і винищення значних мас кипчаків. В ході війни більшість кипчако-половецького населення мігрувала в Північне Причорномор’я, де і кочувала до кінця ХІІІ ст. 

Отже, монголо-кипчацька війна 1220 – 1242 рр. підготувала ґрунт для формування етнічної спільності на основі синтезу кипчако-половецького населення, монгольських груп і східнотюркських племен, які прийшли у складі військ Чінгісідів. 

У третьому розділі “Формування ногайської народності в ХIV – XVI ст. ” досліджуються історичні умови, за яких відбувався процес складання ногайського етносу, визначаються етапи ногайського етногенезу та вплив політичних чинників на етнотворчі процеси. 

Перший підрозділ “Золота Орда та етнополітичні наслідки її розпаду” присвячений дослідженню етнічної ситуації в золотоординській державі, зв’язку етнічних процесів з політичними. 

Перші золотоординські хани Бату, Берке, Менгу-Тимур продовжили руйнацію етнополітичної єдності кипчако-половецьких племен, але водночас сприяли ізоляції монгольського елементу в Дашт-і-Кипчаку. Це зумовило складання бінарної етнічної структури золотоординської держави, де на одному полюсі знаходилися кипчаки-половці, а на іншому – монголи. При послабленні ханської влади наприкінці ХІІІ ст. це призвело до децентралізації держави і утворення на її західних територіях практично незалежного “кипчако-половецького” улусу Ногая. Після розгрому Ногая населення улусу було розселене по всій території Золотої Орди. Запровадження ісламу, трансформація кочового улусу Джучі в класичну “східну деспотію”, зміцнення особистої влади хана за Токти і Узбека, інтенсифікувало процес етнічної фузії в Золотій Орді. Наслідком було складання на макроетнічному рівні золотоординського суперетносу, який в джерелах отримав назву узбеківського. 

Політична криза 60-х років ХІV ст. призвела до звуження і трансформації узбеківської спільноти, в складі якої залишилося лише кочове населення, в узбецький субетнос. 

Узбецький субетнос залишився аморфним і ситуативним, в його надрах простежувалося виділення декількох етносів в межах географічного розташування домонгольських етнічних спільнот: Дашт-і-Кипчак – протоногайський, степ Південно-Західного Сибіру і Казахстану – узбецький, з якого пізніше виокремився казахський. 

Таким чином, в Золотій Орді етнічні процеси були тісно пов’язані з політичними умовами і проходили декількома рівнями. На макроетнічному рівні йшло складання загальнозолотоординських субетнічних спільнот: узбеківського – узбецького, а в їхніх надрах відбувалося формування протоногайського, узбецького, казахського етносів. 

У другому підрозділі “Походження назви та етногенез ногайців” представлено та проаналізовано версії походження ногайського народу, його назви, роль мангитської аристократії в ногайському етногенезі. 

Дослідження підтвердило версію про походження назви ногайців від імені темника Ногая. Було встановлено, що перший етап ногайського етногенезу відбувався в степах Північного Причорномор’я і що утворення улусу Ногая завершило формування в Дашт-і-Кипчаку протоногайського етносу. Простежено зв’язок між кипчако-половецьким населенням і людністю улусу Ногая та відзначено їхній етнічний континуітет. 

Впродовж ХIV ст. відбувалося переселення протоногайських груп з Причорномор’я в Заволжя і Приуралля, де з них склався Мангитський Юрт на чолі з