Політика державної асиміляції на Волині (1928 – 1938 роки)

З великого обсягу статистичних документів особливо цінними є матеріали загальнопольських переписів населення 1921 та 1931 років. Вони містять відомості не лише про кількісний склад мешканців воєводства, а й структуру зайнятості населення, його освітній і майновий ценз, конфесійну і національну приналежність опитуваних. Однак усі статистичні матеріали (офіційного і неофіційного походження) потребують критичного підходу до їх використання. 

Важливими наративними джерелами були спогади Г. Юзевського. Попри багатий фактологічний матеріал для них характерна певна тенденційність і надмірна категоричність. 

Для дослідження визначених у дисертації проблем широко були використані українські, польські та радянські періодичні видання. Їх аналіз дав змогу простежити зміни у політичному житті на Волині 20-30-х років та ставлення представників окремих суспільних груп до подій місцевого і загальнодержавного рівнів. 

У другому розділі “Основні засади національної політики санаційного уряду” висвітлюються підходи основних польських політичних сил до вирішення українського питання. Підкреслюється, що від методу його розв’язання залежала подальша доля самої Польської держави та збереження її територіальної цілісності. З огляду на внутрішньо – і зовнішньополітичні чинники українське питання набувало особливої гостроти і займало чільне місце в ідеології всіх польських політичних партій та організацій 20-30-х рр. ХХ століття. 

Дисертант звертає увагу на те, що у період становлення Другої Речі Посполитої у польській партійно-політичній системі викристалізувалося дві основні теорії українсько-польських відносин. Концепція національної політики, сформульована народовими демократами, передбачала, що всі непольські нації, в тому числі українці, повинні бути підпорядковані політичній, культурній і економічній домінації поляків. Теза про те, що українці є лише етнічною масою, неспроможною ідентифікувати себе з приналежністю до певної нації, стала фундаментом теорії національної асиміляції. 

У розділі підкреслюється, що практична спроба реалізації ендецької концепції національної політики на Волині зазнала невдачі. Неприязне ставлення місцевого населення до поляків і польської державності було помітною перешкодою на шляху реалізації мети, яку ставив уряд щодо Волині – повної інтеграції цієї території до складу Речі Посполитої. 

На грунті загального невдоволення на Волині поступово виростав сильний український національний рух, який носив чітко виражений антипольський характер. Підкреслюється, що у політичному спектрі краю домінуючі позиції займали партії лівого спрямування, що стояли на радянофільській платформі. Дисертантом простежено участь українських політичних сил у парламентських виборах 1922 і 1928 років і виборах до органів місцевого самоврядування 1927 року. Автором доведено, що наприкінці 20-х років український національний рух на Волині став фактором, який помітно впливав на уклад політичних, соціально-економічних і міжнаціональних взаємин на терені воєводства. До того ж нерозв’язаність більшості соціально-економічних, освітніх, релігійних проблем місцевого населення вимагало від польської влади здійснення рішучих кроків у напрямку «санації» національних відносин на терені Волинського воєводства. Інакше Волинь могла перетворитись на регіон, де польсько-українські анатагонізми стали б важливим фактором дестабілізації ситуації на східних теренах Речі Посполитої. 

Після травневого перевороту 1926 року табір “санації” на чолі з Ю. Пілсудським оголосив про зміну політики щодо національних меншин. Автор вказує, що головним ідеологічним підгрунтям “нової концепції” національної політики стала так звана федералістська програма пілсудчиків, відома також під назвою доктрини польського прометеїзму. Прометеїзм був складовою частиною закордонної політики “бельведерського табору” і пов'язувався, головним чином, із східним питанням Речі Посполитої у міжвоєнний період. Українській проблемі пілсудчики відводили чільне місце в реалізації федералістської програми. Незалежну Україну вони розглядали як важливий фактор стабілізації і рівноваги сил у Центрально-Східній Європі. 

Досліджуючи підходи “санації” до вирішення національного питання, дисертант підкреслює, що проблема національних меншин була складовою частиною пілсудчиківської концепції державної консолідації. На відміну від народової демократії, яка єдиним сувереном влади визнавала польський народ, прихильники Ю. Пілсудського домінуючу роль відводили державі. Інтереси держави та народу визнавались тотожними. Виходячи з цих засад, вирішення національної проблеми пов'язувалось з принципами взаємної толерантності та співіснування народів. На практиці це означало активізацію різних сфер життя національних меншин Речі Посполитої, регіоналізацію національної політики, відмову від примусової асиміляції за умови визнання ідеї сильної держави. Отже, кардинальною метою національної політики Польщі пілсудчики проголошували стабілізацію і зміцнення польської державності. Її можна було досягти шляхом задоволення потреб та інтересів не лише панівної нації, а й національних меншин, в тому числі українців. Такий напрям національної політики отримав назву державної асиміляції. 

Уособленням нового підходу уряду до проблеми міжнаціональних відносин загалом і до української питання, зокрема, стало затвердження на посаду волинського воєводи Г. Юзевського. Зазначається, що діяльність його попередників на цій посаді показала безперспективність проведення щодо українського населення політики примусової асиміляції, яка створювала підгрунтя для широкої антипольської опозиції. Представлена у 1929 році Г. Юзевським так звана “волинська програма” намітила основні напрямки державної політики Польщі на Волині. Її головною метою проголошувалась якнайглибша інтеграція воєводства до складу Речі Посполитої на грунті українсько-польської співпраці. 

У ході аналізу політичної концепції воєводи акцентовано увагу на двох аспектах – міжнародному і внутрішньому. Зовнішньополітичний аспект програми 

Г. Юзевського носив відбиток федералістсько-прометеїстської ідеології «санаційного табору», яка нав’язувала до історичних традицій Першої Речі Посполитої, а також до польсько-української співпраці в рамках союзу «Пілсудський-Петлюра» 1920 року. «Ідеологія 1920 року» мала