Поняття і правова природа землекористування

У об'єктивному розумінні – це інститут земельного права, тобто сукупність правових норм, що регулюють здійснення суб'єктивного права землекористування, його виникнення, зміну та припинення [23, c. 220].

Відповідно до ст. 13 Конституції України кожен має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону [1]. Тому земельне законодавство покликано реалізувати дане конституційне положення шляхом визначення об'єктів, суб'єктів, правових форм, видів, змісту прав на користування земельними ділянками.

Так, Кулинич П. Ф. розглядає інститут права землекористування як похідний від інституту права власності на землю. Під правом землекористування він розуміє сукупність правових норм, які регулюють порядок отримання у користування та використання земельних ділянок особами, які не є власниками таких ділянок [19, c. 149]. Казанцев Н. Д. визначає право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють правильне та раціональне використання землі землекористувачами у відповідно до тієї мети, для якої вона їм надана [20, c. 131]. Аксєньонок Г. О. відмічає, що отримавши у встановленому законом порядку земельну ділянку, громадянин стає суб'єктом права землекористування [16, c. 204].

М. В. Шульга розглядає право землекористування як суб'єктивне право через забезпечену і гарантовану державою можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні властивості землі [25, c. 182].

На підтримку позиції про похідний характер землекористування варто відзначити, що таке право може виникати тільки за волевиявленням власника, який може передавати користувачеві певний обсяг правомочностей, що йому безпосередньо належать. Оскільки виходячи з основоположних засад цивільного права власник не може передати більше прав чи обов'язків, ніж має сам. Якщо право користування власника земельної ділянки є його правомочністю, на підставі якого він використовує корисні властивості землі,

то землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й у межах, визначених власником. При цьому власник може передати право користування як у повному обсязі, так і в обмеженому. Наприклад, держава як власник землі, що надає земельну ділянку в постійне користування через свої уповноважені органи, може передавати землекористувачу право користування в повному обсязі. Юридична або фізична особа – власник земельної ділянки, передаючи її у володіння та користування за договором оренди, може обумовити обсяг прав орендаря щодо користування, залишаючи окремі з них за собою [21, c. 135-136]. Крім того власник земельної ділянки, наданої у користування, може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбаченому законом. Крім того сам характер використання земельної ділянки значною мірою обумовлений і визначається правом власності на землю.

А. М. Мірошниченко також звертає увагу на необхідність розмежування окремого речового титулу на використання земельної ділянки від використання ділянки з дозволу володільця титулу на зобов'язальному праві. Зокрема наголошується на непослідовність самого законодавця у розмежуванні даних категорій. Так хибною є думка, що для будь-якого використання земель державної власності необхідний окремий речовий титул [23, c. 222]. Чинне законодавство містить окремі вказівки на можливість користування земельними ділянками без надання відповідного титулу, на основі дозволу на використання ділянки зобов'язального характеру. Це, зокрема, використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем (ст. 97 Земельного кодексу) [2], користування земельними ділянками лісогосподарського призначення тимчасових лісокористувачів (довгострокове та короткострокове), користування земельними ділянками мисливських угідь (Закон України «Про мисливське господарство та полювання») [6].

Право землекористування як важливий правовий інститут земельних правовідносин та правомочності землекористування, базується на фундаментальних конституційних положеннях ти вимогах земельного законодавства. Він ґрунтується на певних принципах, що являють собою основні засади правового регулювання. Вони відображені в загальних принципах земельного законодавства, що передбачені в ст. 5 ЗК, закріплені в нормах, що регулюють використання окремих категорій земель.

Надзвичайно важливим є принцип цільового використання земель. При чому чинний Земельний кодекс розрізняє поняття «основного цільового призначення» та «цільового призначення». Основне цільове призначення земель, що є підставою для встановлення категорій земель, визначених в ч. 1 ст. 19 ЗК [2]. Воно фіксується в рішенні про надання земельної ділянки у постійне користування, державному акті, у договорі оренди земельної ділянки і відображається у державному реєстрі. Цільовим призначенням є використання землі в певних цілях і в певний спосіб, але в межах конкретної категорії. Так, наприклад, Земельний кодекс у межах земель сільськогосподарського призначення виділяє землі фермерських господарств (ст. 31), земельні ділянки особистих селянських господарств (ст. 33), землі для сінокосіння і випасання худоби (ст. 34), садівництва (ст. 35) тощо. Порядок встановлення і зміни цільового призначення земель регулюються ст. 20 ЗК. Зокрема ч. 5 ст. 20 встановлює, що вид використання земельної ділянки у межах певної категорії земель визначається її власником або користувачем самостійно в межах вимог, які встановлюються законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Дана правова норма не поширюється на використання земель сільськогосподарського призначення та земель оборони. Отже, землекористувач може самостійно визначати вид використання землі, але якщо інше не буде встановлено власником (наприклад, у договорі оренди земельної ділянки). Використання земельної ділянки всупереч її цільовому призначенню може призвести до негативних наслідків для такої особи. Зокрема відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України порушення даного законодавчого положення є