Поняття і правова природа землекористування

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою – право володіння та користування без встановлення строку земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності. Як зазначає Мірошниченко А. М. право постійного користування земельною ділянкою є речовим правом виключного, постійного, первинного, оплатного характеру [23, c. 224]. Даному правовому титулу характерний обмежений суб'єктно-об'єктний склад. Відповідно до статті 92 Земельного кодексу України на такому титул надаються виключно земельні ділянки державної та комунальної власності. Відповідно до ч. 2 ст. 92 ЗК отримати такі земельні ділянки мають право:

Підприємства, установи, організації, що належать до державної та комунальної власності;

Громадські організації інвалідів України, їх підприємства, установи, організації;

Релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Земельний кодекс 2001 року значно скоротив перелік осіб, які можуть отримати земельну ділянку на такому праві. Тому на момент набрання чинності новим Земельним кодексом значна частина земель перебувала у постійному користуванні осіб, які не мають на це право за чинним законодавством. Була спроба вирішити дану ситуацію, зобов'язавши таких осіб переоформити право власності або право оренди на них (п. 6 Перехідних положень ЗК). Однак рішенням Конституційного Суду України від 22. 09. 2005 р. пункт 6 Перехідних положень Земельного кодексу було визнано неконституційним. А тому право постійного користування продовжує зберігатися за особами, які не переоформили цього права [14].

Мірошниченко А. М. зауважує на проблемності існуванні даного правового титулу, що негативно впливає на економічну ситуацію в державі й є предметом значних маніпуляцій. Він, зокрема, пропонує замінити даний правовий титул на право власності. А також звертає увагу на те, що право постійного користування суперечить міжнародним зобов'язанням України щодо адаптації вітчизняного законодавства до законодавства Європейського Союзу. Адже з точки зору законодавства ЄС про конкуренцію надання права постійного користування може розглядатися як державна допомога, що має застосовуватися в обмежених випадках і в окремих цілях [23, c. 226].

Поряд із користуванням земельними ділянками на постійній основі Земельний кодекс закріплює строкове користування земельним ділянками – право оренди. Дані відносини регулюються також Законом України «Про оренду землі» [9]. Відповідно до ст. 1 даного закону, а також ч. 1 ст. 93 ЗК орендою земельної ділянки є засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької діяльності. Традиційно право оренди є зобов'язальним правом. Але такій правовій природі суперечать останні зміни у законодавстві, які передбачили «право слідування» та можливість відчуження права оренди. Варто погодитися із думкою Мірошниченка А. М., що вітчизняне законодавство надало праву оренди речового характеру, нівелювавши зобов'язальну природу таких відносин [23, c. 226].

Ч. 1 ст. 94 Земельного кодексу передбачає надання в оренду земельної ділянки концесіонеру для здійснення концесійної діяльності. Загалом концесія як форма підприємницької діяльності властива використанню природних об'єктів та освоєнню їх ресурсів. Вона була відома ще дореволюційному законодавству [21, c. 152]. Нині зі статті 94 ЗК випливає, що концесія не є самостійним правовим титулом землекористуванням, а розглядається лише як різновид оренди. Проте концесійна діяльність нині відроджується в Україні, про що свідчить прийняття Законів України від 16. 07. 1999 р. «Про концесії» [11] та від 14. 12. 1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» [12]. Бахуринська М. М. наполягає на внесенні змін до Земельного кодексу з метою закріплення можливості використання земельної ділянки на титулі концесії відповідно до концесійного договору [26, c. 230].

Також неналежним чином Земельним кодексом урегульовано право загального користування. Дослідженню даного питання значну увагу приділив І. О. Костяшкін [22]. Він звертає увагу, що право загального землекористування громадян виникає з приводу використання землі як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини; частини довкілля, що задовольняє пізнавальні, естетичні, освітні, наукові, рекреаційні, оздоровчі, туристичні та інші потреби людини. Саме ці ознаки землі дають підставу твердити про необхідність та можливість її вільного використання без закріплення лише за конкретним суб'єктом. Крім того, через право загального землекористування громадян реалізується можливість вільного використання земель як шляхів сполучення, а відтак, є неодмінною умовою свободи пересування. Право загального землекористування, крім того, невід'ємно пов'язане з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, яке включає: право на охорону життя і здоров'я від несприятливих природних умов і природно-антропогенних факторів; право на якісне, сприятливе, здорове навколишнє природне середовище [22, c. 15].

ЗК України виділяє землі загального користування в межах населених пунктів (ст. 83 ЗК України), регламентує правовий режим окремих категорій земель, що обмежує господарську діяльність та допускає можливість їх загальнодоступного використання. Землі загального користування в населених пунктах є першочерговим об'єктом реалізації права загального землекористування громадян, що зумовлено їх винятковим значенням в процесі життєдіяльності