Порівняльний аналіз інституту глави держави у Президентських та Напівпрезидентських республіках (на прикладі Польщі та США)

По-різному характеризується правове становище президента в конституціях зарубіжних держав. Конституція Італії проголошує: «Президент Республіки є главою держави... « (ст. 87). Аналогічно визначається статус президента і в Конституції Угорщини (ст. 29. 1) : «Главою держави Угорщина є Президент Республіки». В конституціях цілого ряду держав спеціально підкреслюється, що президент є головою виконавчої влади. Так, згідно зі ст. І Конституції США виконавча влада надана Президенту Сполучених Штатів Америки. В такому ж аспекті сформульована ст. 80 Конституції Мексики.

Проте не в усіх державах ця проблема вирішена в Конституції Фінляндії сказано, що вища виконавча влада довірена президенту, хоча насправді уряд очолює не президент, а прем’єр-міністр. В статті 19. 1 Конституції Австрії проголошується, що “вищими органами виконавчої влади є федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель”. Це визначення не містить розподілу владних повноважень глави держави – федерального президента і голови уряду – федерального канцлера. Тільки докладний перелік прерогатив федерального президента дає нам зрозуміти, що він є лише номінальним головою виконавчої влади. Взагалі, в тих державах, де існують президент і прем'єр-міністр, обов'язково виникають проблеми співвідношення їх повноважень. Навіть у такій правовій державі як Франція конституційною моделлю V Республіки закладено основи для потенційного конфлікту між Президентом і Головою Ради Міністрів. Конституція Франції не має окремого положення, яке б прямо визначало Президента як главу держави згідно зі ст. 5 Конституції Франції Президент Республіки є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання міжнародних договорів і угод співдружності. Щоправда, теза про президента як главу держави випливає із самого духу Конституції, але спеціально в ній про це не говориться.

Так чи інакше, але в країнах Європи, в США, Мексиці, країнах Латинської Америки функції президента здійснює одна особа, і його статус при цьому не викликає ніяких сумнівів. В інших країнах, особливо тих, які називають «країнами третього світу», президент формально вважається одноосібним главою держави, але, окрім нього, існує ще колегіальний орган (в Іраці, Сирії – Рада Революційного командування, в Туреччині – Рада національної безпеки). Зрозуміло, що колегіальні органи в значній мірі обмежують повноваження президента як глави держави.

Ще більш обмеженим є статус глави держави в Ісламській Республіці Іран, де верховну владу на практиці здійснює вищий релігійний ієрарх, котрий має титул керівника Ісламської Республіки Іран.

Слід також мати на увазі, що в цілому ряді держав Азії та Африки вся повнота влади фактично належить керівному органу правлячої партії, який визначає кандидатуру на посаду президента країни, а в подальшому спрямовує і контролює його дії. Подібна ситуація була характерна і для колишніх соціалістичних країн Східної Європи. Всі принципові рішення з питань внутрішньої і зовнішньої політики схвалювалися в цих державах на засіданнях вищих органів правлячих комуністичних партій. На чолі партійних органів стояв Генеральний секретар, який до того ^ вважався і президентом країни За такої моделі партійно-державної влади рішення, що оформлялися у вигляді рішень президента, попередньо обговорювалися в колі партійних керівників.

Окрім визначення правового статусу президента як глави держави чи як голови вищої законодавчої влади, конституції зарубіжних країн містять ряд суспільно важливих морально-політичних і громадянських обов'язків, котрих повинен дотримуватися президент протягом усього строку своїх повноважень. Від нього вимагається, щоб він у всіх своїх діяннях невідступно дотримувався конституції та інших законів своєї держави. В Італії, вступаючи на посаду, президент дає присягу не тільки на вірність Республіці, але й на дотримання Конституції Італії. Президент Латвійської Республіки в своїй присязі заявляє: «Я шануватиму як священні Конституцію Латвії та її закони і додержуватиму їх» (ст. 40). В тому ж ключі витримані присяги президентів Фінляндії («... буду чесно дотримуватися і зберігати в силі Конституцію і закони республіки»), Республіки Білорусь («... урочисто присягаю... додержуватися Конституції та законів Республіки Білорусь»), ФРН («... клянусь берегти і охороняти Основний закон і закони Федерації»), президента Республіки Молдова («присягаю... додержуватися Конституції і законів країни») та ін.

При всій своїй декларативності урочисте зобов'язання президента перед народом додержуватись Конституції та інших законів країни має суспільно-політичне значення. Цей обов'язок є одним з ключових елементів легітимності всього інституту президентства, невід'ємною умовою довіри до глави держави і важливим моральним засобом, який повинен вберегти президента від спокуси порушити ті чи інші правові норми.

За конституційними положеннями багатьох країн президент у відповідності до свого статусу зобов'язаний бути гарантом суверенітету, національної незалежності, територіальної цілісності і безпеки держави. Подібні норми закріплені в конституціях Франції, Польщі, Румунії, Греції. Конституція Італії до того ж зобов'язує президента представляти національну єдність держави.

Конституції деяких держав закріплюють за президентом роль арбітра (що, як зазначається вище, досить важливо) між різними силами в державі і суспільстві. Згідно зі ст. 5 Конституції Франції “президент... забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади ”.

Конституційні норми багатьох країн передбачають, що президент у своїй діяльності повинен не захищати інтереси окремих соціальних груп або прошарків, а піклуватися про благо всього суспільства. І, нарешті, від президентів очікується, що вони під час