Повітові училища україни: мережа, фінансування, система управління (1804-1849 рр.)

7

замість тих, які утримувалися монастирями».

Загалом по усій Російській імперії станом на 1804 р. запланований щорічний бюджет 422 повітових училищ складав 586 680 руб. До цієї суми не входили заклади балтійських (Ліфляндська, Естляндська, Курляндська) та фінляндських губерній, а також вищевказані так званих «північно-західного» та «південно-західного» краю.

Оцінюючи значення відносно ліберальних «Попередніх правил народної освіти» та «Статуту навчальних закладів, підвідомчих університетам» необхідно все ж таки погодитися із оцінкою історика освіти С. Рождественського про відсутність дієвої колегіальності в управлінні закладами початкової та середньої (гімназійної) освіти, адже педагогічні наради не мали обов’язкового характеру і на практиці були радше винятком, ніж правилом .

Процес реорганізації існуючих з кінця ХУІІІ ст. малих народних училищ України на повітові, у зв’язку із матеріальними, кадровими та іншими чинниками (відсутність належного фінансування та педагогічного персоналу, недовіра місцевого населення до нової системи освіти), тривав більше десятиліття. Про динаміку цього процесу можемо судити на основі наступних років заснування окремих повітових училищ (за винятком правобережних) : 1) у Катеринославській губернії: Катеринославське – 1805 р., Павлоградське – 1806 р., Новомосковське – 1807 р., Олександрівське і Бахмутське – 1808 р. ; Вознесенське та Новомиргородське – 1811 р. ; 2) у Полтавській: Кременчуцьке і Роменське – 1806 р., Полтавське та Кобеляцьке – 1808 р., Прилуцьке, Хорольське, Миргородське та Лохвицьке – 1813 р., Пирятинське і Лубенське – 1814 р., Гадяцьке та Зіньківське – 1815 р., Костянтиноградське і Переяславське – 1816 р., Золотоніське – 1820 р. ; 3) у Слобідсько-Українській: Харківське – 1805 р., Сумське, Охтирське та Лебединське – 1806 р., Валківське – 1807 р. ; 4) у Таврійській: Сімферопольське – 1809 р., Оріхівське – 1812 р. ; 5) у Херсонській: Єлисаветградське – 1811 р., Херсонське – 1813 р. ; 6) у Чернігівській: Борзнянське – 1807 р., Новгород-Сіверське – 1808 р., Конотопське – 1812 р., Сосницьке – 1816 р. та ін.

Слід зауважити, що «уникнути» набуття статусу повітового училища вдалося Новгород-Сіверському народному училищу, яке завдяки зусиллям директора І. Халанського, хоч і не стало університетом, однак було реорганізоване у гімназію . Остання аж до 1832 р. була єдиною в Україні, що існувала в негубернському місті.

На основі статистичних даних 1808 р. про співвідношення кількості повітових міст Харківського навчального округу (включав навчальні заклади Слобідсько-Української, Орловської, Воронізької, Курської, Чернігівської, Полтавської, Херсонської, Таврійської, Катеринославської губ., землі Війська Донського та Війська Чорноморського) та повітових училищ (109 до 18) слід говорити поступовість та навіть повільність процесу реорганізації. «Зосередивши особливу увагу та турботи Міністерства на вищих та середніх школах [гімназіях та університетах. – М. В. ], Головне правління училищ не довело до кінця реформи початкової народної освіти» – об’єктивно констатував С. Рождественський .

До 1828 р. система управління повітовими училищами, встановлена «Статутом... « 1804 р. практично не зазнала змін. Винятком стало лише запровадження у 1811 р. звання «почесного наглядача». Ним міг стати місцевий поміщик, обізнаний в науках, який у цьому випадку набував статусу покровителя повітового училища і отримував повноваження загального нагляду за навчальним закладом та контролю над штатним наглядачем. «Наглядачі, не маючи ні значущого чину, ні статку, вельми рідко привертають до себе повагу, від чого багато потерпають і самі училища» – обґрунтовувалася у міністерському циркулярі мотивація необхідності запровадження вказаного звання . Відтепер штатний наглядач звітував не лише перед губернським директором училищ, а й перед почесним наглядачем. Характерно, що кандидат на отримання цього звання затверджувався безпосередньо міністром народної освіти, а служба, хоч і вважалася державною, не оплачувалася. Це пояснювалося тим, що «поміщики, зважаючи на надлишок своїх доходів, ніякої потреби в жалуванні не мають» . Більше того, поступово домінуючою стала практика акцентування уваги училищного керівництва лише на розмір матеріальних пожертв потенційного кандидата на звання почесного наглядача. Констатуючи таку ситуацію, міністр О. Шишков у 1827 р. закликав у поданнях на призначення вказувати й іншу користь від претендента . Однак, цікаво, що вже у 1833 р. відомство розіслало по навчальних округах циркуляр, де вказувалося на зростання випадків невиконання почесними наглядачами своїх фінансових обіцянок та, як наслідок, суттєве збільшення таких недоїмок. Закликаючи заздалегідь приймати заходи для недопущення цього, міністерство навіть дозволило застосовувати таку санкцію як позбавлення звання . Натомість в іншому циркулярі за 1838 р. йшлося про обов’язкове стягнення заборгованості (відповідно до взятих зобов’язань) навіть після звільнення від виконання обов’язків почесного наглядача.

У 1817 р. почесним наглядачам було дозволено обиратися на всі дворянські посади (предводителів, суддів, справників, засідателів і т. д.) лише у тих повітах, де знаходилося конкретне училище. Ця норма мала суттєве значення для більш ефективного нагляду за навчальними закладами, оскільки досить часто поміщики мали земельні володіння, які виходили за межі однієї