Право власності на землю

Конституція України 1996 р. уточнила форми власності в державі: вона визнала комунальну власність як самостійну і незалежну від держави форму публічної власності. Про це йдеться у ст. 41 Конституції. Відтак значною мірою втратив юридичну силу закон «Про власність», який, на жаль, не приведено у відповідність до Конституції, як і підзаконні акти, що були прийняті на його основі.

Звичайно подібна практика збереження застарілих актів, яка характерна для традиційної моделі політичної системи, шкодить справі та створює атмосферу незавершеності процесів виокремлення комунальної власності як самостійної форми публічної власності. Однак деякі автори вважають, що саме Конституція «жодним чином не визначає і не гарантує її правового режиму» [10, 166].

У Конституції України інститут комунальної власності набув не тільки юридичного визнання, але й певних гарантій реалізації. В ст. 142 фактично визначено приблизний перелік об’єктів права комунальної власності. До цих об’єктів відносяться рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад [11, 68].

Конституція України закріпила статус комунальної власності як складного конституційно-правового інституту, реалізація якого залежить від багатьох суб’єктів конституційного права: громадян, територіальних громад, органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади тощо. По суті, Конституція заклала такі основи реалізації комунальної власності, які дають змогу з допомогою конституційно-правових важелів гарантувати її належне та конституційне використання.

Для правового регулювання важливо, щоб Конституція також виконувала функцію критерію конституційності актів про комунальну власність, зокрема парламенту, уряду, глави держави та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Однак поки що жоден акт про комунальну власність не був предметом перевірки на конституційність у Конституційному Суді України.

Попри всю важливість конституційно-правового регулювання комунальної власності, життя потребує також її законодавчого регулювання. Серед актів конституційного права це питання, найперше, регулює Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. [12, 72]. Цей закон, з одного боку, відтворює положення Конституції, а з іншого – їх конкретизує та деталізує.

На відміну від закону України «Про власність» 1991 р., який запровадив ієрархічний принцип розподілу комунальної власності і тим самим сприяв нарощуванню комунальної власності в областях і районах закон «Про місцеве самоврядування в Україні» 1997 р. вводить принцип пріоритету прав територіальних громад на об’єкти комунальної власності. Так, згідно з п. 10 Прикінцевих та перехідних положень закону 1997 р., майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку було передане державою до комунальної власності адміністративно – територіальних одиниць базового рівня та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад.

Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким, відповідно до Конституції України, здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи.

Отже, відповідно до закону 1997 р., сьогодні на рівні областей та районів немає об’єктів комунальної власності області чи району, а є тільки об’єкти спільної комунальної власності територіальних громад – відповідно області чи району. Такий висновок підтверджується також п. 1 ст. 60 закону 1997 р., відповідно до якого територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, одержані від їх відчуження.

Відповідно до п. 4 ст. 60 закону 1997 р., районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об’єктами їхньої спільної комунальної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад. Проте термін «управління» ніде законодавчо не визначений, що створює проблеми як на теоретичному, так, особливо, і на практичному рівні щодо розпорядження обласними та районними радами чи обласними та районними державними адміністраціями майном, яке є власністю територіальних громад.

Проблеми управління комунальною власністю є найскладнішими для системи місцевого самоврядування. Далеко не у всіх територіальних громадах наведено належний облік об’єктів, комунальної власності, проведена їх фінансово-економічна оцінка тощо. Тому часто ці об’єкти використовуються неефективно, а то й просто розбазарюються.

Крім нормативно-правових актів, як джерел конституційно-правового регулювання інституту комунальної власності, важлива роль належить також прецедентному праву, передусім, судовій практиці. Відомо, що ця практика, як джерело конституційного прецедентного права виступає у двох формах: в особі рішень з окремих справ, які мають принципове значення для судової системи і які стають зразком для вирішення