Право власності на землю

Зокрема, в коментарі до рішення Вищого (тоді ще) арбітражного суду України №1/48 від 28 вересня 1998 р. було зазначено, що нова Конституція України змінила основи комунальної власності: віднесла її до власності територіальних громад населених пунктів, а не до адміністративно -територіальних одиниць, якими є райони та області. Майно, яке раніше передавалось до комунальної власності областей і районів, стало комунальною власністю населених пунктів [13, 44].

В іншому випадку інформаційним листом №01-8/98 Вищий господарський суд України від 31 січня 2001 р. націлював гоподарські суди на те, що право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти належить територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах, які, згідно зі ст. 143 Конституції України, безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності [14, 67].

Що ж до районних і обласних рад, то їхні повноваження стосовно користування і розпорядження таким майном має похідний від повноважень представницьких органів місцевого самоврядування характер, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних, міських рад. Визнання інституту доручення у відносинах з управління комунальною власністю є важливим прецедентом, який дає можливість зробити контроль за управлінням об’єктами комунальної власності з боку обласних чи районних рад більш предметним та вмотивованим.

Конституційне прецедентне право у сфері комунальної власності розвивається також органами місцевого самоврядування. Спираючись на Конституцію та закон 1997 р., деякі територіальні громади, наприклад, намагаються створити судові прецеденти і повернути собі об’єкти права комунальної власності, які легально знаходяться в управлінні областей чи районів.

Наприклад у 2002 р. територіальна громада міста Львова в особі її міського голови Буняка Л. К. подала судовий позов до Львівської обласної ради з вимогою повернути деякі об’єкти комунальної власності, які перебувають в управлінні обласної ради, у власність територіальної громади міста Львова. У цій заяві було зазначено, що все комунальне майно, яке перебуває на території відповідної територіальної громади і задовольняє її потреби, належить винятково цій громаді. Тому Львівська обласна рада, на думку позивача, немає ніяких повноважень щодо управління майном, яке знаходиться на території міста, якщо власник, тобто територіальна громада міста, на це її не уповноважував. Однак Львівський обласний господарський суд не пішов на створення вкрай небезпечного прецедента, який міг би привести до спроб радикального перерозподілу комунальної власності між містами обласного значення та областями.

Отже, виходячи з нормативно-правових та прецедентних джерел конституційно-правового регулювання інституту комунальної власності можна переконатись, що відбувається процес упорядкування відносин комунальної власності. Районні та обласні ради, які є розпорядниками об’єктів спільної комунальної власності територіальних громад, не мають права розпоряджатися цими об’єктами за правилами вільного розсуду. Так само і територіальні громади сіл, селищ і міст не можуть вимагати передачі їм в індивідуальну комунальну власність об’єкти, які становлять спільну комунальну власність.

З викладеного бачимо, що навіть невеликий аналіз проблем конституційно-правового регулювання інституту комунальної власності переконує у тому, що корінні проблеми нинішнього стану цієї форми власності існують через невирішеність проблем переходу України від традиційної до європейської моделі політичної системи. Цей перехід, передусім, повинен стимулювати пошуки законодавчого регулювання питань комунальної власності. Сьогодні у Верховній Раді України зареєстровано три законопроекти, які присвячені управлінню комунальною власністю, і кожен з них дає своє бачення на розв’язання проблем цієї форми власності.

Проект Закону України «Про право комунальної власності», внесений народними депутатами України Л. Пашковським, Р. Безсмертним, В. Акопяном, О. Жовтісом зазначає, що комунальна власність – одна із форм власності, право користування, володіння і розпорядження якою належить територіальній громаді. Спільна власність територіальних громад – майно комунальної власності, яке за рішенням територільних громад чи їхніх представницьких органів об’єднується для забезпечення спільно визначених функцій та завдань [15, 99].

Власність області (району) – це власність, суб’єктом права якої є відповідно спільність жителів області чи району, обласні та районні органи місцевого самоврядування. Ця власність покликана забезпечувати функції і діяльність обласних та районних органів місцевого самоврядування. Проте цей даний проект закону не дає відповіді на питання про принципи розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування первинного (село, селище, місто) та вторинного (область, район) рівнів стосовно управління комунальним майном.

Інший проект Закону України «Про право комунальної власності» був внесений народними депутатами України О. Морозом та В. Семенюк. Порівняно з попереднім проектом закону новим тут є те, що в ньому зроблена спроба за допомогою перехідних положень врегулювати тимчасово питання компетенції щодо майна обласних та районних рад, з одного боку, і сільських, селищних, міських рад – з іншого [16, 123]. Зокрема, у цьому проекті закону зазначається, що передача майна із спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що знаходяться в управлінні району (області), до комунальної власності відповідних територіальних громад здійснюється за рішенням сільських, селищних, міських рад та за відповідним рішенням трудового колективу комунального підприємства.

Слабким місцем двох вищезазначених проектів законів є,