Право власності на землю

Проект Закону України «Про право комунальної власності та управління об’єктами права комунальної власності», який був внесений народним депутатом В. Матвєєвим, пропонує свій варіант вирішення вищезазначених проблеми.

Відповідно до цього законопроекту, управління об’єктами права комунальної власності – це здійснення органами місцевого самоврядування та уповноваженими ними органами, іншими суб’єктами повноважень щодо реалізації прав територіальної громади як власника цих об’єктів, пов’язаних з їх ефективним використанням та розпорядженням відповідно до законодавтсва України з метою задоволення жителів територіальної громади у роботах, послугах, інших громадських потребах [17, 12].

Автор законопроекту пропонує поділити об’єкти права спільної власності територіальних громад на майно, яке до 12. червня 1997 р. (тобто до набрання чинності закону «Про місцеве самоврядування в Україні») було передане до комунальної власності областей і районів, а також на майно, яке за пропозиціями територіальних громад сіл, селищ, міст передавалось в управління обласних, районних рад, чи набуте останніми на законних підставах.

В першому випадку виникає спільна сумісна власність, яка поділу не підлягає, а у випадку добровільного об’єднання майна територіальних громад виникає спільна часткова власність. Однак практично механізм управління комунальним майном чітко не визначено.

Отже, вищезазначені проекти законів мають право на існування, проте жоден з них достатньо повно не вирішує проблем управління комунальною власністю. Доцільно було б чітко визначити в законі комунальне майно, яке перебуває в спільній власності територіальних громад (наприклад, майно, яке забезпечує діяльність відповідної районної чи обласної ради та їх структурних підрозділів, задовольняє потреби всіх територіальних громад області чи району). Стосовно іншого комунального майна необхідно встановити, що воно належить відповідним територіальним громадам та визначити механізми передачі цього майна територіальним громадам.

Стосовно управління майна обласними та районними радами, тона нашу думку, необхідно у законі закріпити, що управління в даному випадку включає в себе як володіння та користування, так і розпорядження цим майном. Оскільки, наприклад, відповідні обласні ради формуються на основі пропорційного представництва територіальних громад відповідної області, ці громади можуть одночасно делегувати їм свої повноваження щодо чітко визначеного комунального майна.

Отже, Конституція України та закон «Про місцеве самоврядування в Україні» зробили суттєвий крок в урегулюванні питань формування та управління комунальною власністю. А втім уже кілька років на порядку денному гостро стоїть питання про прийняття першого закону «Про комунальну власність та управління об’єктами комунальної власності», який з позицій уже нового покоління законодавства, заснованого на пріоритеті прав і свобод громадян, врегулює основні питання функціонування цієї форми власності.

 

 

Однією з найважливіших проблем, вирішених в ході сучасної земельної реформи – відновлення інституту приватної власності на землі. Якщо започатковуючи реформування земельних відносин законодавець вважав достатнім проведення лише незначного «косметичного ремонту» існуючої на той час колгоспно-адмістративної системи, то невдовзі, зважаючи на суттєві політичні зміни (утвердження незалежності суверенної держави), було прийнято рішення про проведення радикальних змін в агропромисловому секторі економіки держави.

У широкому колі нормативних актів в сфері регулювання земельних відносин чільне місце займає закон України від 30. 01. 92 р. «Про форми власності на землю». Саме цим законом в новітній історії України було задекларовано три форми власності на землі: державну, приватну і колективну, причому всі форми власності визнаються рівноправними.

Проте таких швидких змін у суспільній свідомості не було, і не могло бути. Перехід від єдиної державної форми власності на землі до недержавних, до того ж рівноправних, потребує і часу, і певних зусиль. Так, у Земельному кодексі України, в редакції від 13. 03. 92 р., зокрема в ст. 4 встановлено, що «у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність». Іншими нормами закону визначена процедура такої передачі, а також зазначено, що право недержавної власності на землі посвідчується правовстановлюючим документом встановленого взірця – державним актом на право власності на землі. До того ж право недержавної форми власності поширюється лише щодо окремих категорій земель відповідно до цільового призначення, встановлені максимальні розміри земельних ділянок, що безоплатно передаються з земель державної форми власності.

Отже, законодавчо декларована норма про рівноправність форм власності на землі була швидше сподіванням бажаних очікувань в майбутньому, ніж тим юридичним фактом, що відображав наявну реальність.

В 1995 р. політична ситуація в державі привела до укладення Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади, де зокрема було визначено такі форми власності на землі: загальнодержавна, комунальна, колективна, приватна.

Прийнята 28. 06. 96 р. Верховною Радою Конституція України не містить окремої статті, де були б визначені форми власності на землі, однак зі змісту статей 13, 14, 41, 142 можна зробити висновок, що в Україні, на найвищому, Конституційному рівні встановлено три форми власності на землі: державна, приватна, комунальна.

Враховуючи вимогу ст. 8 Основного закону, всі нормативно-правові акти в частині щодо форм власності на землі не зайве було б привести у відповідність до Конституції, де навіть натяку немає на таку юридичну субстанцію, як колективна форма власності. Таким чином