Правове регулювання відпусток за законодавством України

Перший підрозділ „Класифікація відпусток в системі трудових правовідносин” присвячений визначенню місця відпустки в системі трудових правовідносин.

Дисертант підтримує точку зору О. І. Процевського про те, що поняття „соціально-трудові відносини”, яке вживається у нормативно-правових актах, не підміняє терміну „трудові відносини”, які є серцевиною предмета трудового права як галузі права України, а тільки акцентує увагу роботодавців на необхідності дотримання вимог загальнолюдських цінностей.

В залежності від видів, відпустка може посідати різне місце в системі трудових правовідносин. Основою трудових правовідносин є індивідуальне трудове правовідношення, яке складається з основного та інших індивідуальних трудових правовідносин (похідних та суміжних). На думку автора, до основного індивідуального трудового правовідношення необхідно віднести щорічну відпустку. Право на щорічну оплачувану відпустку, відповідно до ст. 2 КЗпП України, віднесено до основних трудових прав працівників. Реалізація вказаного права не створює самостійного правовідношення поза трудовим, але виникає з моменту укладення трудового договору. Право працівника на щорічну відпустку має забезпечуватись відповідним обов’язком роботодавця, що недостатньо чітко сформульований у частині 5 ст. 11 Закону України „Про відпустки”, тому потребує конкретизації. Додаткові відпустки у зв’язку з навчанням, творчу відпустку, соціальну відпустку автор відносить до супутніх індивідуальних трудових правовідносин, оскільки зазначені види відпустки існують поза межами безпосереднього змісту основного індивідуального правовідношення і не пов’язані з виконанням працівником своєї трудової функції. Відпустку без збереження заробітної плати можна відносити як до основного, так і до суміжних індивідуальних правовідносин. Критерієм для визначення місця відпустки в системі трудових правовідносин є мета її видів та підстави надання.

У другому підрозділі „Правова природа та особливості правового регулювання щорічних відпусток”, керуючись нормами законодавства України, дисертант характеризує існуючі види відпустки та уточнює окремі дефініції.

Поняття „щорічна основна відпустка” розкривається насамперед у нормах, що визначають права і обов’язки суб’єктів правовідносин в цій сфері. Недоліком законодавства України є те, що для характеристики одного й того ж виду відпустки в законах та підзаконних актах використовуються різні терміни. Тому важливим є не тільки визначення поняття, а й внесення певних коректив до існуючої нормативно-правової бази. Виходячи з цього, автор вказує на необхідність однозначного закріплення юридичних термінів у законодавстві України, зокрема „щорічна основна відпустка”, яка іноді вживається як „чергова відпустка”, що є неприпустимим.

У дисертаційному дослідженні визначені наступні дефініції: „щорічна відпустка”, „щорічна основна відпустка”, „щорічна додаткова відпустка”, які необхідно закріпити в ст. 1 Закону України „Про відпустки” в такій редакції: „Щорічна відпустка – це визначена законом або на його підставі певна кількість календарних днів, яка складається із щорічних основної і додаткової відпусток, що надається працівникам кожного робочого року з метою відновлення працездатності та задоволення інших життєво важливих потреб та інтересів із збереженням за цей період місця роботи (посади) та заробітної плати.

Щорічна основна відпустка – це встановлений законодавством період тривалого відпочинку, протягом якого працівник тимчасово звільняється від виконання своїх трудових обов’язків із збереженням місця роботи (посади) та середнього заробітку.

Щорічна додаткова відпустка – це певна кількість календарних днів, що надається працівникам понад встановлену законом тривалість щорічної основної відпустки з метою компенсації негативного впливу виробничих факторів і умов праці на здоров’я працівника та з метою заохочення із збереженням місця роботи та середньомісячної заробітної плати за однією або кількома підставами, передбаченими законодавством”.

На думку автора, головна відмінність між щорічною основною та щорічною додатковою відпусткою полягає в тому, що остання надається не всім працівникам, а тільки чітко визначеному колу осіб, передбаченому законодавством. Щорічні додаткові відпустки відрізняються також і за видом трудового стажу, тривалістю для різних категорій працівників, порядком надання та іншими ознаками.

В результаті дослідження нормативно-правової бази в дисертації проведено наступну диференціацію щорічних додаткових відпусток: 1) пов’язані з умовами праці і режимом роботи; а) за роботу із шкідливими умовами праці; б) за особливий характер праці; 2) за стаж роботи; 3) окремим категоріям працівників; 4) заохочувальні відпустки; 5) інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Дисертантом запропоновано закріпити право на додаткову відпустку за стаж роботи не нормами спеціального законодавства, а Законом України „Про відпустки”, оскільки це сприятиме забезпеченню стабільності трудових правовідносин, а значить і збереженню більш кваліфікованих кадрів на підприємствах, в установах, організаціях. На думку автора, тривалість цієї відпустки має становити п’ять календарних днів за умови безперервного п’ятирічного стажу роботи на одному підприємстві, в установі, організації. Підприємства, установи, організації в колективних договорах та угодах зможуть визначати іншу тривалість такої відпустки, але не нижчу вказаної межі. Автор звертає увагу на зниження гарантій працівникам, які працюють за ненормованим робочим днем, оскільки до вступу в дію Закону України „Про відпустки” додаткова відпустка зазначеній категорії осіб надавалася тривалістю від 6 до 12 робочих днів (в перерахунку з робочих на календарні дні – від 7 до 14 календарних днів). З метою компенсації особливого фізичного та розумового виснаження організму працівників, які виконують трудову функцію в особливому режимі робочого часу, необхідно внести зміни до ч. 2 ст. 8 Закону „Про відпустки” щодо надання додаткової відпустки тривалістю до 10 календарних днів.

Третій підрозділ